Завершилися цьогорічні трейлові змагання Chornohora Sky Marathon 2019. Для тих хто хоче дізнатися, як відбуваються ці нічні перегони чорногірським хребтом, є така нагода, адже відразу двоє учасників, цьогорічний переможець Андрій Ткачук (Бродяга) та Олександр Скороход, який зайняв ІІ місце, поділилися своїми враженнями від дистанції.

Chornohora Sky Marathon 2019

Chornohora Sky Marathon

Андрій Ткачук (Бродяга) – І місце

Ще жодного разу у житті не бігав старти Чорногорою, а тут випадала подвійна приємність – нічна Чорногора. У 2016-му вже реєструвався на цей старт, але тоді дати збігалися з “Gorgany Race” і я віддав перевагу останньому івенту.

Як вже повелось у мене цього року, усі допустимі терміни реєстрації я пропустив і вирішив напрошуватись напряму через Маша Москалец.

Уявіть собі хлопчика-бродягу з маленьким вузличком на паличці через плече, який собі безтурботно йде по перону станції “Життя”, де вирушає потяг до станції “Шалена пригода”. Уявили? Так от, цей хлопчик вирішив застрибнути в останній вагон цього диво-потягу і проситься у провідниці (Маша Москалец):
– Цьоцю, цьоцю, візьміть мене, будь ласочка, із собою! Ну, будь ласочка! Я буду чемно поводитися! Чесно-чесно!.. – каже хлопчина.
– Ну добре, давай залазь вже, лихо ти наше. – відповідає йому добра цьоця-провідниця.

Можливо, що так воно десь і було у паралельному Всесвіті, але в нас усе вийшло більш прагматично і по-діловому, але не менш приємно та по-доброму (ще й привезла мені на старт червоне світло, яке було в обов’язковому спорядженні, за що окреме спасибі).
Мене таки зареєстрували на цю пригоду (думав, що я такий останній, але виявилося, що після мене було зареєстровано ще двоє авантюристів).

Тринадцять днів, які встигли минути від “100Букомиль“, я витратив на те, щоб подолати 226-ть асфальтово-бруківочних кілометрів. Нові кросівки дивним чином змінили мою техніку бігу і за два дні до “Chornohora Sky Marathon” і почав відчувати сильне забиття своїх литок. Мабуть, таки треба було раніше зменшувати об’єм, але пізно пити “Боржомі”.

Повне забиття ніг не наштовхувало на позитивні думки, бо зі старту чекало 11-ть шалених бігових кілометрів рівниною. Благо, що на старті чатували хлопці та дівчата із Compex Ukraine, чудо-масажери яких я мав випробувати ще у травні на півмарафоні у своєму місті, але тоді з цим не склалося. Тепер усе відбулось інакше і 25-ть хвилин масажу в режимі “капіляризація” досить непогано “підняли” мене на ноги.

Ще однією проблемою було обрання тактики як стартувати: чи у стилі цьогорічних “Карпатії” та “100Букомиль”, чи віддати на старті ініціативу суперникам, а далі їх потроху “збирати”. 302 спортсменів у стартовому протоколі трохи хвилювали та і основні суперники були неабиякі. Але на “тумбочку” таки мав би залізти.

Приготування, виїзд на місце старту, стартовий коридор та стартова арка, маленька смужка електронної фіксації старту. Ледве проліз до переднього ряду, постояв чесно збоку, а за двадцять секунд до старту зовсім нечемно когось потіснив з тієї “смужки” (хтось колись сказав: “Наглість – це друге щастя!”) і… як співається у одній пісні: “Все сталося само собою” – побіг. Поки усі там селфились чи ловили ґав, я вже досить комфортно почував себе попереду. Думав лише про одне, щоб випадково не зупинитись, бо три сотні “кабанів та свинок” затопчуть так, що тіко червоне світло від мене й залишиться. Задав трохи хлопцям та дівчаткам темпу, щоб не розслаблялися та щоб життя “малиною” не здавалося. Цікаво ми поганялися з усіма до того Бальцатулу. На початку підйому пропустив уперед Skorokhod Oleksandr, бо щось ніяк не міг відкрити одну палицю. Поки я з нею вовтузився, Сашко так увалив у той підйом, що я трохи зніяковів (таке я бачив цього року тіко у виконанні Сергій Сапіга на “Карпатії”, коли він біг у підйом на Темнатик). Тут мене обійшов ще хтось мені невідомий. Одразу майнула думка повернутися на старт, поки там ще є орги. Звісно, що жартую, але справа почала набирати серйозний оборот. З дуру почав тягнути палицю, що застрягла, зубами – зняв емаль з нижнього правого ікла. “За зуб мені відповісте!..” – мав би подумати я. Але подумав: “Старий дурень! І розуму, як не було, так вже і не буде!” Нарешті розтягнув ту кляту палицю і увійшов у гру по-справжньому. До підйому на Васкул “з’їв” невідомого мені спортсмена і вже на Піп-Іван Чорногірський заходив на твердій другій позиції. Десь попереду блимав червоним світлом Скороход (подумалось, що гарний хід від оргів з цим світлом – суперник чітко виділяється на фоні нічних гір).
Нічого, думаю, “ми себе ще на спусках та рівнині покажемо…”

Тільки опинився біля стін обсерваторії і вирішив змінити режим освітлення на ліхтарі, як мало не розпластався по землі майже перед самим КП. На КП попив “коли”, відбився від добрих волонтерів, які хотіли мені наповнити й так повну пляшку водою, спитав скільки там хвилин розриву і погнав.

Ніч приносила приємну прохолоду та спокій, але доводилось бути дуже уважним та обережним, бо один невірний крок і усі подальші старти цього року могли “накритися мідним тазиком”. Іноді дозволяв собі трохи обернутися, щоб побачити ланцюжок ліхтариків на полонині Вертопи та на Васкулі – це неймовірно красиво. Ще цікавинкою ночі виявилося досить швидке у психологічному плані долання хребта. Мабуть, тому що ти не бачиш реальних відстаней. Бац, і ти вже на горі Бребенескул (2035 м), бац, і ти вже увіткнувся своїм “Petzl Nao” у м’який ґрунт стежки, бац, і ти вже збігаєш стрімкою стежкою до озера Бребенескул, з якої періодично злітаєш. На озері волонтери та сам Сергій Сапіга наливає тобі у пляшечки води – а це вже десь +50 до здібностей. Після такого, шансів на перемогу у Сашка вже не було.

Захід на Гутин Томнатик нічого особливого не приніс. Особливо тим, хто у 2017-му на “100Букомилях” збігав у Ґаджину. Я чітко собі усвідомлював, що чека мене там, бо не раз дивився на ті стрімкі схили і думав, що тільки повний дурень може підніматися на гору ними. Щодо цього я виявився цілком правий. Але там було всього 216 метрів набору висоти від озера, трохи правий, трохи камінців у цій траві та ям, трохи встромив ніжку вище коліна у одну з тих як, трохи крикнув Сапізі, що я його знайду після фінішу. Але в цілому вийшло навіть досить пристойно. Десь уже майже під вершиною, від процесу концентрації на підйомі трохи відволікали неймовірні крики якоїсь дівахи з вершини. Мотивували вони мене тіко на одне: виграти це крикливе створіння, щоб вже замовкло (хай пробачить мене Dariia Bodnar), бо на біг мене й без того добре мотивувало червоне світло попереду. Азарт перегонів, режим “Reactik light” мого ліхтаря та світло волонтерів не дозволило мені побачити це чудернацьке створіння, яке так палко підтримувало спортсменів. Усе, що зміг там побачити – це телефон біля своєї мармизи, який хотів мене сфотографувати, але в той момент часу на ковтнути води не було, а не те, що на радісні фото та обіймашки… Униз!..

Майнула цікава думка у голові: почуваюсь наче герої з фільму Мела Гібсона “Апокаліптіка”. Але одразу у двох ролях: як мисливець, який переслідує жертву, і як жертва, яку переслідують.

Промайнули Ребра (2001), Туркул (1933), періодичні спотикання та ще одне падіння, трохи “технічних” зупинок, траверс Данціжа, Пожижевської і на підйомі на Брескул (1911) я вже майже дихав у спину Сашку.На Говерлу піднялися разом, збіг з неї я трохи швидше, але внизу зупинився попі… ну, зупинився, бо треба то мені було. Далі знову треба було обходити Сашка, бо мій ліхтар реагував на його світло і зменшував своє. До “Сідла” я трохи від нього відірвався і з нього побіг сам (ще раз обернувся, щоб подивитися, що його світло є десь там позаду). Яким же ж було моє здивування, коли за 1,8 км, я побачив його попереду себе. Хм… Ніколи не ходив чи бігав тією зрізкою із сідла і маркування туди теж не бачив (чи не побачив), а він побіг у трек на годиннику. Нажиті непосильною працею сотні метрів розтанули, як український асфальт після зими.

До КП під Петросом знову забігли разом. На КП волонтери так раділи нашій появі, що частувати себе “колою” почав сам. Ніколи ще не наливав її з карафки. Але потім усе пішло, як треба, і пляшки наповнились ізотоніком без моєї участі. Хтось запропонував свіжих ковбасок, а я подумав, що тільки шматочок якоїсь умовної “Черкаської” для повного “щастя” зараз і не вистачає. Ех, вже на фото побачив, які насправді у них були ковбаски. Та що поробиш, коли тут погоня і ще “живий” Скороход.

Полізли в останні для цих перегонів підйом – на Петрос, а це 480 метрів стрімкого набору. На середині підйому почули оплески вітання наступного учасника, а це давало нам десь 15-ть хвилин переваги, а далі через хвилину ще одні. Вершина…
І початок 15-ти фінішних кілометрів, де мало вирішуватись усе. П’ятнадцять днів перед тим на “100Букомилях” ці кілометри до Квасів давалися досить важко – “скотився” туди на морально-вольових. Але тоді позаду вже було 90+ км і купа вертикальних метрів, а попереду ще все найцікавіше.

Десь одразу на самому початку спуску “згубився” Сашко. На траверсній стежці перед полониною Шумнеска, трохи почало підзводити під правим коліном (на деяких ділянках доводилось дуже вигинати ногу ліворуч) і це змусило не забувати про обережність. Далі з’явилася табличка з написом 10-ть км до фінішу, далі полонина Менчул, у кінці якої ще раз побачив десь далеко позаду у тумані (мо’, метрів 500) ліхтарик Сашка, що змусило трохи додати. Табличка 5-ть км, з’їв “турбик-гель” від “Nutrend” (тут вже вибачайте, але свого я не віддам), 3-и км, 2, 1 і фініш. Фінішна арка, стрічка, вітання, обіймашки, цьомки.

Chornohora Sky Marathon

Дякую Маша Москалец за надану можливість виграти ваш старт, усім організаторам за чудово організований і проведений івент та волонтерам, які так гарно підтримували та піклувалися про нас на дистанції та після. Якщо щось (Dariia Bodnar), то вибачайте – не признав.

Chornohora Sky Marathon

Скороход Олександр – ІІ місце

Майже десята вечора. Світло ліхтариків. Десь там з-за хмар раз-по-раз виринає місяць. Перед стартовою аркою кількасот бігунів, неподалік – бусики, які привезли нас на старт. Протискаюся у першу лінію. Для мене стояти тут – завжди певна “відповідальність”. Я йду туди – тільки якщо збираюся вигравати старт чи боротися за призи. Поруч, зліва – Володя Крицкалюк, мій давній суперник по гонках. Праворуч стає – Андрій Ткачук (Бродяга), який тільки трохи більше ніж два тижні тому виграв 100 Букомиль. Зворотній відлік. Трембіти. Побігли!!!

Старт-КП1 (1-18км)

Зі старту – Андрій Бродяга – задає гарний темп – 4:05/к, 4:18/к, 4:19/к. Тримаюся за ним, темп мені підходить, потім вибігаю вперед і біжу попереду наступні кілька км. Потім – знову Андрій. Все відбувається приблизно за сценарієм 2017 року – спершу нас попереду біжить «паровоз» із 8-10 людей. Але по-троху люди «відвалюються». Вже десь в районі десятого кілометру біжимо з Андрієм, Володимиром і ще одним хлопчиною. За км до повороту на підйом до Піп-Івана – дістаю та розкладаю палиці. Ось і поворот. Поки Андрій розкладав свої палиці – вириваюся вперед й інтенсивно працюючи руками збільшую відрив. Мені дуже подобається працювати з палицями вгору. Відчуття натягу тімляка, ритм руху, коли найкрутіші гірки проходяться “з піднятою головою”…

Поступово – світло ліхтарів хлопців, які бігли за мною – зникає. Йду широким кроком й працюю палицями, а на більш пологих ділянках – підбігаю допомагаючи палицями. Радію, що нарешті опиняюся сам і біжу у своєму темпі (хоча це трохи ілюзія, бо ж знаю, що позаду «підпирають» ). Заразом згадую 2017 рік – коли ми на цій самій стежці змагалися з Сергіями (Поповим та Сапігою) – за 200євро, які давали тому, хто першим вибіжить на Піп-Іван :-)))

Обсерваторії на Піп-Івані дістаюся за 1год 53хв. Це приблизно, як і тоді, у 2017 році, коли змагалися за гроші й “на всі гроші”:)). На котрійсь із ділянок підйому пульс доходив до 222 уд/хв. У 2017 році дані пульсу не реєстрував, але по відчуттях – було набагато напряжніше…

КП1-КП2 (18-26км)

На КП1 випив коли, склав палиці та плавненько побіг до КП2. Знову увімкнув режим навігації, щоб періодично звірятися з треком. Так зараз важко уявити – як я бігав без своїх Suunto 9 тільки “за розміткою” та, часто, слідами протекторів тих, хто попереду. Практично кожен старт, якою б “ідеальною” не була розмітка – це була втрата хвилин, а при поганій розмітці (тут не завжди провина оргів, а й місцеві жителі часто дуже “допомагали”) – могло й більше 10хв (!) займати те аби відшукати напрям й зорієнтуватися куди бігти…

Хмари трохи розвіяв прохолодний вітерець. Світив повний місяць – але якось так за плечем що мені постійно видавалося, що мене наздоганяє якийсь ліхтарик :))). Як виявилося потім, Андрій Бродяга відставав усього на 3-4хв, тож час від часу – мабуть дійсно він “підсвічував”. Спустився до Бербенескула. Тут був Сергій Сапіга. Віддаю пляшки для коли та ізотоніка і як волонтери їх повертають – біжу на підйом на Гутин Томнатик.

КП2-КП3 (26-43км)

Підйом на Гутин Томнатик – був не стільки складний набором (там усього-то 200-300м вгору), скільки відсутністю стежки та високою травою у якій не було видно каміння, яке постійно заважало рухатися ритмічно. Довго вагався чи діставати палиці. Зрештою, вирішив ними скористатися – дерся вгору місцями на палицях, місцями просто чіпляючись руками за каміння, траву. Ось я і знову на хребті. Палиці вирішую не ховати, бо ділянка до Говерли з багатьма перепадами на яких можна попрацювати руками. Далі була Ребра, де Даша Боднар у костюмі звірятка (це було справді прикольно!) намагалася зробити зі мною селфі, звідки вже біг в напрямку Говерли. Вже десь перед 34 км почув, що мене наздоганяють. Оскільки озиратися не маю звички – міг тільки здогадуватися, хто ж це може бути. В якийсь момент зачепився чіпом за жереп і він відвалився, хоч окрім стяжки прикріпив його скотчем. Поки ховав чіп у гольф мене наздогнав Андрій Бродяга. Разом побігли на Говерлу. Тут мені знову вдалося трохи відірватися. На вершині – не було нікого!!! Окрім волонтера.

Це хіба можна взимку так на Говерлу потрапити. Волонтер запропонував кави, простягнувши до рук гаряче горнято. Оскільки пальці трохи задубли – бо на цій частині хребта був якийсь прохолодний вітер, радо сьорбнув трохи гарячого напою (дякую, друже!). Тим часом Андрій не зупинявся й побіг швидше на спуск, поки я складав палиці. На перемичці між Говерлою й Петросом – ми кілька разів мінялися, хто попереду. Біля туристичної хатинки – я помітив, що трек йде стежкою й повернув праворуч, виходить, трохи “зрізав” й обігнав Андрія, поки він оббігав дорогою цю ділянку не по треку. І на КП3 прибігли один за одним. Тут з’їв шматочок апельсину, два шматочки бананів, випив коли. І, дочекавшись заправлених волонтерами пляшок – побігли далі.

Chornohora Sky Marathon

КП3-Фініш (43-60км)

Вибігли з Андрієм одночасно, й коли були вже на метрів 200 від КП3 і тут трапився епізод, який показує – які ж класні волонтери. Почався підйом – аж тут, помічаю що до нас дуже швидко наближається ліхтарик. Спершу подумав, що це нас наздогнав 3-ій:)))

Але хлопчина гукнув до нас та запитав: – Агов, хлопці, а хто замовляв ізотонік на КП? Ми випадково налили води. Але ось я взяв ізотонік, давайте пляшку зараз все переллю.

Насправді, ізотонік замовляв я – але коли налили води вже не став просити поміняти, бо взяв коли, а в пляшці, яку віддав для ізотоніку й куди налили воду – були залишки ізотоніка. Подякував волонтеру аби зекономити час і ми з Андрієм подерлися далі на гору. Перед самим підйомом мене знову сильно прихопили судоми м’язів внутрішньої поверхні стегна. Випиваю останні пів пляшечки магнію. Правду кажучи, в черговий раз недооцінив цей фактор. Сподівався, що за невисокої температури та вжитих заходів до (пропив тиждень “Магній-В6”, в переддень старту – пляшечку магнію) взятих 2-ох пляшечок магнію та 3-ьох сольових капсів вистачить. Не вистачило. Десь пеерд 30 км мене вже прихоплювали час від часу судоми – я почав пити магній та сольові капси. Випив останні пів пляшечки магнію.

Я розумів, що якщо не вдасться відірватися зараз на підйомі від Андрія, поки діє магній – на спуску він з високою вірогідністю може мене обігнати. Але хоч останні метрів 200 підйому, я був на кілька кроків попереду – вершину ми «взяли» практично одночасно. На вершині Андрій швидше склав палиці й помчав униз, а я за ним. Втім різкий перехід від підйому до спуску (зміна навантаження) – одразу відгукнулося у м’язах. Їх знову сильно звело і мусив якийсь час взагалі перейти на крок. Коли ділянка стала більш-менш рівною – по-троху побіг вниз. Вогник ліхтарика Андрія все віддалявся, а я ніяк не міг розігнатися через підступні судоми, – то 4:30/к, то 5:50/к (з не дуже цензурною лексикою:))).

На траверсі біля полонини Менчул – неприємно з’їхав зі стежки, практично схованої кущами, вниз. Ще раз вже десь на 55км перечепився за камінь та гарненько розтягся на дорозі. Світла ліхтарика Андрія давно не було видно, тож хоч і біг настільки швидко, наскільки дозволяли судоми – але це було не швидше 4:30/к – розумів, що з таким відривом Андрія навряд наздожену.

Ось, нарешті, і обриси руїн санаторію. Ще невеликий спуск і – фініш!!!

Результат – 7год 13хв. Друге місце, на 13хв пізніше ніж Андрій Бродяга. Випив гарячого чаю. Дочекався фінішу третьго – ним виявився Василь Струк, якого обігнав на 14хв.

Загалом – гонка дуже сподобалася. Логістика працювала чітко, волонтери на КП – теж, а нічні Карпати за такої сприятливої як сьогодні погоди – мають свій неповторний шарм. Порівняно з 2017 роком, коли, стартували вранці, а за 2-і години вже починало сильно припікати й на момент фінішу – тебе висушувало, як тараньку, вночі біглося набагато комфортніше. Крім того, мені сподобалося й те, що на стежках – не було туристів, а відтак і тягнучок, заторів – можна було бігти у своєму темпі, а вершини Говерли й Петроса виглядали вершинами, а не майданчиками для мітингів.

 

 

 

Leave a reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *