Арка картпат: досвід стоденного походу
фото Анна Ільченко

Привіт! Мене звати Богдан Ославський. 21 червня цього року ми з Артуром Сачковським розпочали експедицію “Арка Карпат” з наміром пройти карпатськими горами близько 2300 км від міста Оршова, що на півдні Румунії, до словацької Братислави. Завершили у вересні. Це перша українська експедиція через усі Карпати, й у цьому матеріалі спробую підсумувати свій досвід її організації та проходження.

Всього є дві частини. В першій про те, чим є стоденний похід загалом, також думки про планування маршруту й навігацію, організацію кухні, аптечки. В другій я детально пройдуся по спорядженні та одягу для експедиції, з фокусом, чому саме так, і яка в цьому логіка, користь. Туди ж підуть дрібні поради.  

Арка Карпат: досвід стоденного походу

Арка Карпат: Румунія

Арка Карпат: спорядження та одяг ч.2

Спочатку була ідея. Захотів пройти, то пройду, а як – це питання друге. Пізніше я усвідомив, що хоч трохи й бувалий, в горах почуваюся впевнено, але на Арку Карпат, на тримісячну експедицію протяжністю близько 2300 км, мені явно бракує досвіду. Одна справа проходити за день 25 чи більше кілометрів, інша – йти так три місяці. Не знаєш, як відреагують стопи, коліна, травна система. Не знаєш, чи клема не впаде.

Це головне, а є ще купа дрібниць. Спорядження та одяг, наприклад. Перед типовими карпатськими походами мені, зазвичай, нема над чим задумуватися, все вже випробувано й перевірено. Але ж не на 100 днів! Банально, вагаєшся, скільки взяти шкарпеток, бо не знаєш, як довго проживе одна пара. Вагаєшся чи стартувати в кросівках, чи взути таки легкі черевики, щоби більш-менш підтримували ногу. Деякі рішенні були правильні, у чомусь помилився. Але до Братислави дійшов, і трохи вклав собі в голові, що слід мати на увазі.

Я свідомо не давав сюди готових рецептів, розрахунків. Наприклад, відомо, що за грамотного планування, їжа на день походу має вписатися в 600-700 грамів. Не наводитиму таблиць калорійності продуктів, конкретних розкладок: стільки то грамів того, стільки то сього. Для цього треба було б писати окрему велику статтю про їжу, а таких в мережі достатньо. Не бачу сенсу вдаватися в це “копірайтерство”. Зате спробую підсумувати власний досвід організації та проходження довгого шляху, розписати міркування, загальні принципи, що сформувалися за три місяці походу. 

10х10≠100

В тому, щоб пройти Арку Карпат, чи інший подібний великий трекінговий маршрут, фізично нема нічого аж такого складного. Я, наприклад, звичайний здохляк. На Gorgany Race ніколи й не пхався, бо зайняв би там останнє місце.

Але слід мати на увазі, що один похід на 100 днів – це не так, як десять десятиденних. Тут кількість переростає в нову якість. Інакше почуваються ноги, інакше – психіка, накопичується втома та дефіцит калорій.

А глибша різниця в тому, що коли йдеш в похід звичайний, то йдеш, аби скоро вернутися. Побродив, полазив горами і додому, до роботи, натхненний та відпочилий. З тривалим походом все інакше. На роботі треба щось вирішувати: звільнитися, або домовитися, що пропадеш надовго. Треба розуміти, що довший час не будеш бачитися з рідними та друзями. Бажано, розібратися з медичними проблемами, якщо такі є. Я, наприклад, вперше в житті сходив до стоматолога за профілактикою. Якби серед експедиції несподівано розболівся зуб, це стало би й болючою, і дорогою проблемою. Загалом, варто сподіватися сюрпризів.

“Два намети, дві кухні”

Перше, про що ми з Артуром домовилися, коли вирішили йти в цю експедицію разом: два намети, дві “кухні”. Якби щось трапилося, чи зі здоров’ям, чи моральним станом одного, чи форс-мажори вдома – інший від нього не залежатиме й може без проблем іти далі.

Також два намети необхідні для психологічного комфорту. Я взагалі дивуюся, як у тривалі подорожі двоє людей (не пара, не чоловік і дружина) можуть ходити з одним. А прецеденти є. Зрештою, люди різні, комусь, може, й добре, але зазвичай краще мати свій і тільки свій дім.

Рішення про “два намети, дві кухні” було на 100% правильним. Менше, як за місяць ми розійшлися, й до Братислави кожен вже сам дійшов. Просто зрозуміли, що по-різному дивимося на експедицію, а тому для обох найкраще буде завершити її “символічно разом”, а так насправді, то по-одному. От і маєте один з тих сюрпризів, про які я писав. Досі ми з Артуром ходили разом у гори, і в десятиденні походи також. Але в тривалій експедиції з’явилося щось таке, на що раніше не зважали, просто не помічали.

Варто також сказати, що до Арки Карпат я не ходив горами сам. І хто б міг подумати – несподівано відкрив для себе кайф соло-походу. Те, що, здавалося, може бути тривожним, жодних тривог не принесло, а було щастям у чистому вигляді. Ще один сюрприз.

Арка картпат: досвід стоденного походу

Куди йти. Карти й навігація

Я мав паперові карти майже на весь маршрут, за винятком невеликих ділянок. Підібрав їх за допомогою ресурсу maporto.pl. Я фанат цього сайту. Тут можна легко й зручно відшукати й замовити паперову мапу якого завгодно кавалка Землі. Продуманий алгоритм пошуку, можна фільтрувати за масштабами та видавництвами.

До речі, десь я бачив ще й британський варіант такого сайту. Аналогічний інтерфейс і механіка. Можливо, то й був оригінал. Але поляки мені більше пасують, бо ближче, дешевші карти, дешевша доставка.

Чи потрібні паперові карти? І так, і ні.

Перш за все, вони мені знадобилися для планування шляху. Робити це якимось із електронних сервісів я ненавиджу, бо неможливо побачити цілісну картину того чи того регіону. Або ти збільшуєш електронну мапу і отримуєш все в деталях, але не бачиш, що навколо, або ж навпаки – бачиш більшу територію, але ні стежок, ні вершин, ні позначок із водою…

Арка картпат: досвід стоденного походу

Крім того, я планував орієнтуватися саме за паперовими мапами й компасом, а GPS хай би собі працював у режимі запису. Так мені цікавіше, такий підхід дає краще розуміння рельєфу, гір і всього, що довкола. Більше дивишся на гори, менше – на дисплей. Вважав і досі вважаю, що йти тільки за GPS – це трохи так, ніби тебе, мале дитятко, за ручку ведуть. Може й ефективно, але не дуже цікаво.

А вийшло навпаки: орієнтувався саме за допомогою GPS у смартфоні (додатки Locus Map та Mapy.cz). Чому? Бо так швидше. На початках заплановані 25 кілометрів щодня давалися не легко, й не завжди, а йти ще ого-го скільки. Це напружувало і я ставився до експедиції не лише, як до походу в кайф, а також, як до завдання, з яким бажано не всратися. Тому в рух пішов GPS – швидко й бездумно.

За кілька тижнів я втягнувся, та й маршрут став простіший. Спокійно проходив щодня 25-35 км, а як треба, то й більше. Та все одно важко було перемкнутися з GPS на компас. Все ж таки звик, набив руку, користуєшся тим LocusMap не думаючи. До Братислави все ще далеко, от і спробуй ігнорувати GPS, аби бавитися з паперовими мапами, втрачати швидкість.

Те, що переді мною був довгий маршрут, а головне – що я зробив його проходження трохи публічним – це Дамоклів меч, який морально більше шкодив, ніж допомагав.

Надалі я все ж планую повернутися до дідівського орієнтування в походах. Вже набігався. І серед головного, що я зрозумів протягом експедиції Арка Карпат: не варто поводитися в горах, наче ти не встигаєш на потяг. Краще пройти менше, краще вдома сидіти. Краще перепланувати маршрут, але зробити його таким, щоби він зробив тебе щасливим. Пишу “поводитися в горах”, але зрозуміло, йдеться мені про трекінг, а не альпінізм, де стосунки з швидкістю мусять бути інакшими.

Арка картпат: досвід стоденного походу

Підсумую. Я завжди мав із собою компас та карти, актуальні для регіону. Щоб не носити забагато, я ще вдома їх пообрізував і повідкидав зайві кавалки. Карти мав на випадок, якщо навігатор помре. Крім того, користувався ними, як треба було перепланувати маршрут, чи просто хотілося повтикати. Тобто в русі я орієнтувався телефоном, на таборі – розглядав паперові карти. Значною мірою – бо так мені подобається. Я люблю паперові карти, як хтось, наприклад, любить робити селфі.

Чи можна без них обійтися? Звісно. В Mapy.cz вказати точку старту й фінішу, вказати, що то має бути трекінг (а не легка прогулянка чи велоподорож), і програма запропонує кілька оптимальних варіантів маршруту. Омине дороги, уникне гаків, порахує кілометри й перепади висот. Особисто мені, це як пити вино зі стопки для горілки, і одним махом.

Що їсти

Харчування в Румунії, Україні, Польщі та Словаччині відрізнялося.

В Румунії ми з Арчі запланували спинятися в цивілізації, орієнтовно раз на 10 днів. Це щоб відпочити, помитися, випратися, зарядити техніку. Заздалегідь визначили населені пункти для таких зупинок, й дорогою до Оршови залишили там пакунки з їжею, газом, актуальними для регіону картами. Просто приходили в садиби, які нам пасували, розповідали господарям про експедицію й просили залишити ці коробки. Нехай полежать, а ми за стільки-то часу прийдемо, заберемо, і, якщо будуть вільні місця, то й поселимося. Завчасно нічого не бронювали.

Ті пакунки суттєво полегшували життя. Забрав їжу на десять чи одинадцять днів – і в’йо. Ми не залежали від магазинів і ці доволі довгі переходи (250-300+ км) спочатку були цілком автономні.

Спершу я їв гарячі страви тричі на день, а потім і чотири рази. Основа – це порції від наших партнерів; сублімована їжа James Cook, та сушена Happy Elk. Також мав сушені страви від Мар’яни Ковальової. 4 такі порції, плюс горіхи, сир, сухофрукти, печиво, шоколад, козинаки, вівсяні батончики. А ще вітаміни.

В мене було меню, яке завжди добре працювало в тижневих чи десятиденних походах. Було навіть більше, ніж завжди. Але майте на увазі, якщо ви проходите щодня великі відстані, то скоріш за все, спалюєте більше калорій, ніж з’їдаєте. І якщо це ніяк не покаже себе за тиждень, то за два-три – шило з мішка мусить вилізти. Через три тижні я перестав наїдатися. З’їв порцію – хочу ще, з’їв ще – за півгодини знову шукаю, що б це погризти.

Довелося швидко робити висновки. По-перше, я став частіше перетинати села, аніж раз на 10 днів. Не зупинявся там, але докуповував сиру, м’яса, хліба, печива, обов’язково кисломолочних продуктів та фруктів. По-друге, за кожної нагоди їв у ресторанах, колибах, кафе, якщо такі траплялися по дорозі. Якби мені треба було ще раз планувати подібну тривалу експедицію, я точно зробив би меншими автономні переходи. Не 10-11 днів, а, скажімо, 6-7, і рюкзак став би суттєво легший.

В Україні моя кухня була кепсько спланована. Так тішився, що не треба вже нікому казати “буна зіва” (“добрий день” румунською), що не сильно переймався запасом харчів. Трохи взяв готових порцій, трохи щось докуповував по дорозі – дійшов. Інша справа з Польщею та Словаччиною. Я взяв готових порцій Happy Elk та James Cook, щоб вистачило на перші 7-10 днів. Далі розумів, що треба буде просто купувати продукти в дорозі.

Солодощів багато не брав, і це було правильне рішення. В Румунії я пакував у рюкзак шоколаду, печива на весь десятиденний перехід. Але так чи так, в села потрапляв частіше. Шоколад, якесь Petit Beurre можна купити в кожному забитому магазині, то ж навіщо нести з собою великий запас? На Польщу-Словаччину я це врахував. На кордоні мав, може, одну шоколадку, кілька пачок печива, й це суттєво полегшило ношу.

В ситуації, коли всі харчі купуєш по дорозі є свої переваги й недоліки. По-перше, тут ніяк не вписатися в 700 грамів на день. Звичайна їжа з магазину – це не сушка та сублімати, виходить важче. Зате я почав на щодень їсти щось зовсім інакше, ніж досі. Другий бік медалі: з тим “зовсім інакше” вічно клопоти.

  • В сільських магазинах не дуже й купиш круп, які не потребують варіння. Хіба кус-кус. А вівсянки, кукурудзяної крупи, гречки чи рису швидкого приготування або нема, або то зовсім “клей”. Далеко не до порівняння з моїми українськими порціями.
  • Багато іншої їжі не до порівняння з українською. Ковбаса, шинка на мій смак – дуже дивні.
  • Важко їсти різноманітно (окрім того, що в кафе, їдалках). Більшість меню звелося до кус-кусу, “мівіни”, клеєподібних каш, і кабаносів, ковбаси, шинки. І сирів. Тобто каша і ковбаса, каша і шинка, не подібна на шинку, “мівіна” і сир. А ще йогурти, печиво, шоколад, горіхи.

Поки були порції James Cook та Happy Elk, з їжею було якнайкраще. Просто докуповував у магазинах “добавки”. Взагалі до Арки Карпат я часто брав із собою в походи крупи та м’ясо, яке сам і сушив. Тепер побачив переваги готових порцій. Сам я ніколи би не досягнув такої різноманітності в їжі, бо вже маю свої шаблони, свої кілька приправ. Тут люди побавилися з асортиментом, зробили щось таке, що б мені й в голову не прийшло.

З іншого боку, в гонитві за різноманітністю краще не брати чогось не перевіреного, чи такого, що вам не дуже смакує. Я, наприклад, рідко їм родзинки. Але це ж класика, то в експедицію набрав їх багато, щоби було всякого й різного. Виявилося, що родзинки мені як не лізли, так і не лізуть. Чуда не сталося. Чи взяв якоїсь сухої (і занадто солодкої, і ще хтозна з чим) дині, від якої в мене починалася печія. Знову ж таки, набрав для різноманіття, а потім довелось викидати.

Арка картпат: досвід стоденного походу

Аптечка

Що зробив я. Прочитав кілька розумних, на мій погляд, статей, зробив висновки і вкомплектував аптечку відповідно до своїх потреб. Я не лікар, не буду радити конкретних препаратів, але розповім про загальну логіку. Препарати розбив на дві групи.

  1. Ті, які варто мати з собою лише про всяк випадок. Сильне знеболювальне, протидіарейний засіб, антисептик, протимікробний засіб при кишкових інфекціях, антигістамінний засіб, парацетамол та валідол (два останні таки назвав). Спакував це все в окремий зіп-пакет, щоб не валялося, закинув у аптечку й забув. Блістери порізав, кожного препарату узяв лише по кілька таблеток. На блістери наклеїв скотч, і це важливо. В дорозі аптечка буде мнутися й тиснутися, таблетки з блістерів повилітають, якщо їх не зафіксувати.

Варто розуміти, що проблем із серцем чи алергіями в мене нема, але прислухався до мудрих людей і взяв той таки валидол, щось антигістамінне. Дорога далека. Не треба вагатися, чи варто набирати стільки всього зайвого, на чорний день. Ця “провсяквипадкова” частина заважила геть мізерно. Може, назв і багато, але насправді це всього кілька дрібних обрізків. Краще їх взяти, й нехай не знадобляться, аніж знадобилися, а ти не взяв.

Куди більше заважила інша частина аптечки. 

  1. Те, що може знадобитися частіше. Препарати, від болячок, які час від часу мене турбують, вітаміни, які пив щоденно й т д.

Ну й решта:

  • зубна паста і щітка;
  • бинт і вата;
  • еластичний бинт. Я докупив у дорозі. Вважаю, що в тривалу експедицію треба брати обов’язково. Ніколи досі не підвертав ногу в горах, не користувався. В тривалій експедиції підвернув не раз і виявилося, що бинт справді допомагає;
  • інструмент для витягування кліщів. Докупив по дорозі. Після того, як довелося витягувати кліща і пінцетом, й голими руками. Взяв такий. Зручна штука. Щоправда, пізніше побачив, що в цього ж виробника є легша версія.
  • пластир. Знову ж таки, досі я майже ніколи не натирав ноги в горах. Стараюся носити тільки добре взуття. Але виявилось, якщо проходити понад 25 кілометрів, то всяке трапляється. Якщо дощ і ноги мокрі, чи спека, й ноги, знову ж таки, вогкі – може натерти й добре допасована, розношена пара.
  • докупив у дорозі крем для розтягнених зв’язок, м’язів. Важливо – не на основі диклофенаку, який просто глушить біль та запалення, і якщо будете й далі навантажувати зв’язки, є ризик зробити гірше. Біль – захисна реакція, й не завжди варто знімати цей “запобіжник”.

Все це добро я запакував у невелику, стару й важку дерматинову аптечку (чохол від бабиного манометра), а також, поряд із ремнаборами, кабелями до електроніки й т д – в низку різних торбинок на шнурочках. Дійшов до України, купив собі Deuter Wash Bag Tour III – і прийшло щастя. Я позбувся кількох зайвих торбинок і кількох зайвих грамів. Спакувати весь дріб’язок в один органайзер чи косметичку – це зручно, компактно, й не треба потім згадувати, що де шукати.

Тренування

Такий розділ мав би бути серед перших. Мій досвід, це скоріше те, як не треба робити, бо я майже не тренувався. Взагалі я за своє життя, мабуть, жодного разу не пробіг більш, як чотири кілометри. А все тому, що побігаю зо два тижні, максимум три, і стає смертельно нудно, не можу себе змусити. Нема чим пишатися, але така правда.

Так і цього разу. Кілька разів починав бігати перед Аркою, і кілька разів кидав. Рятувався поїздками велосипедом і походами в гори. На початках, у південній Румунії було важкувато, але тижні за три я набрав форму. Та це не найважливіше. На маршруті я зустрічав людей, які теж ішли довго, далеко, хтось робив за день тридцять кілометрів, хтось сорок, а хтось і двадцять. Йде собі людина як хоче і як може, аби їй було добре; ніхто не сказав, що треба гнатися за якимось стандартом. 

А що справді важливо, щоби ти взагалі міг іти. Я двічі підвертав ногу, і якщо спочатку розминався нечасто й абияк, то після другого такого випадку – щодня, й дуже “на совість”. Та й взагалі відчував, що м’язи чи то перенапружені, чи забиті, чи спазмовані. Могло почати боліти просто від того, що одного дня дав собі більше навантаження. Та й потягнути в такому стані, як мені здавалося, значно легше. Я пишу, як відчував свій організм, але не здатен грамотно це пояснити. Сам би із задоволенням почитав матеріал фахівця на цю тему. 

Третього разу я сильно побив підйом стопи. Та виявилось, що це не так зле, як потягнути чи м’яз, чи зв’язки. Бо хоч і є здоровенний синяцюра, хоч і болить, але стоїш на нозі твердо, добре її контролюєш. Можеш іти, а це головне.

В другій частині пройдуся по всьому спорядженні та одязі, які взяв у експедицію. Поділюся висновками та дрібними порадами. Якщо залишаються питання, пишіть у коментарях. Дякую.   

Leave a reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *