Mike Kosiakov

Це вже моя третя стаття для Gorgany Pro, але цього разу це буде новий формат: не пригодницький досвід з висновками та порадами, а хроніка втечі від наслідків пандемії, що накрила світ – COVID19. 

Встигнути до закриття кордонів: Південною Америкою від коронавірусу

Передісторія

Минулого року у Непалі ми познайомились з хлопцем, який під Новий рік запросив нас долучитися до нього та його друзів у мандрівку Південною Америкою. Ми майже одразу погодилися та почали планувати подорож. За три тижні ми запланували відвідати країни у такій послідовності:

Бразилія (Ріо-де-Жанейро, водоспад Іґуасу) – Парагвай (гребля Ітайпу) – Аргентина (водоспад Іґуасу, Буенос-Айрес, Мендоса, гора Аконкагуа) – Уругвай – Чилі (Сантьяго та океан) – Аргентина (Ель Калафате) – Вогняна земля (Ушуая) – Бразилія (Ріо). План грандіозний, розписаний майже похвилинно: 13 перельотів, понад 10 міст, майже сотня природних та рукотворних пам’яток.

З усього заплановано вдалось трохи менше. Добре, що ми багато чого не бронювали, лише авіаквитки, тож по факту втратили трошки менше ніж могли.

9 березня – Ріо-де-Жанейро

Вже тут почались пригоди: наш рейс з Франкфурта до Ріо змінили, замість бути у Ріо о 6 ранку прибули на 12 годин пізніше. Ріо нас зустріло спекою, зеленню та океаном. Ми заселилися в хостел, зустрілися з друзями та відразу пішли на пляж Копакабана. Наступні 2 дні тинялися містом та відвідували туристичні місця: Статуя Христа, Цукрова Голова, сходи Селарона, ботанічний сад та ще купа всього. На мою виключно суб’єктивну думку: нічого з цього не заслуговує на увагу, окрім Ботанічного саду – це просто фантастичний оазис серед шаленого та хаотичного міста.

11 березня – Фос-ду-Іґуасу

Ми втекли з Ріо і потрапили зовсім в інший світ. Зовсім інше відчуття країни та міста. Вулиці чисті на відміну від Ріо, набагато тихіше, чистіше повітря і головне люди – більш доброзичливі та веселі. Фос-ду-Іґуасу ми обрали з кількох причин. Тут знаходиться один з найкрасивіших водоспадів світу, сюди дешево долетіти, але найголовніше – звідси можна пішки потрапити до Парагваю та Аргентини. Переліт Ріо – Фос-ду-Іґуасу – Пуерто-Ігуасу – Буенос коштує набагато дешевше ніж прямий Ріо – Буенос.

13 березня – Водоспад Іґуасу

Іґуасу – це єдине місце з якого в нас є якісні фото. В Ріо через поради з безпеки не брали величезну камеру, а далі вже просто було не до того.

Водоспади грандіозні та мальовничі. Але знову, не дуже чіпляють. Все через занадто окультурене місце з натовпами туристів. На вході до національного парку всіх садять до автобуса та везуть на початок тропи, яка і веде до самого водоспаду. Хоча це не тропа, а бетонна алея зі сходами, ліфтами, кафе, фотозонами й нескінченим потоком туристів, які навіть не дивляться навколо на всю красу, а лише в екрани телефонів, щоб впевнитися, що в них вийшли гарні селфі, а ми були одні з перших та ще й не у високий сезон, навіть не хочеться думати, що там відбувається у пік туристичного напливу.

Багато, хто був там, кажуть що з аргентинської сторони все набагато краще: менше туристів, дешевші квитки за вхід у парк, гарніші види – цими думками ми тішилися і доволі швидко поїхали з парку, бо післязавтра все побачимо на власні очі.

водоспад Ігуасу
водоспад Ігуасу

14 березня – Парагвай

З самого ранку, поки ще не дуже гаряче пішли, бо в планах було подивитись містечко Сьюдад-дель-Есте та гідроелектростанцію Ітайпу – другу по потужності у світі, вона забезпечує 90% потреби в електроенергії Парагвай та на 10% Бразилію.

І тут почалось. Звичайно, на той час коронавірус був вже в Європі, але там в нас було відчуття, що ми десь дуже далеко від того усього, що ми у безпеці й ніщо не завадить нашій подорожі.

Кордон між Бразилією та Парагваєм то щось умовне, можна перетнути обидва кордони без будь-якого контролю, але ми хотіли отримати штампи у паспорт, тож самостійно пішли на паспортний контроль. Офіційно покинули Бразилію та пішли через міст дружби у Парагвай. Першими нас зустрів військовий і вистроїв усіх по двоє в чергу, далі медичні працівники у захисті поміряли нашу температуру і ми пішли за штампами. Побачивши звідки ми, нас зібрали у групу та відвели до медичного пункту, де знову перевірили термометрами та записали усі наші дані.  Ми швиденько глянули місто – друге за розміром у Парагваї та має статус порто-франко. Це по суті величезний торговий центр, а населення переважно азійці та араби, місто зовсім не схоже на Америку, це 100% турецький або індійський базар.

Ми знайшли автостанцію, стрибнули в автобус і поїхали до найцікавішого – греблі. І що? На вході нас зустрів охоронець. З його слів ми розібрали лише “коронавірус” і пішли назад. Наступного дня Парагвай зачинять для туристів.

Після повернення до Бразилії ми змінили домівку на іншу, прямо біля кордону з Аргентиною, щоб наступного дня перейти кордон, подивитися на водоспад і ввечері полетіти до Буенос-Айреса.

15 березня – Аргентина

Зранку власник будинку написав мені, що через вірус водоспади зачинили. Нічого страшного – подумали ми, ми ж будемо ще тут 28 березня по дорозі назад до Ріо, встигнемо.

Пішки перейшли до Аргентини. На кордоні ми заповнили так звані картки здорового туриста. В них треба було вказати, що відсутні будь-які симптоми, місце перебування в Аргентині та контактні дані. В нас нічого не було заброньовано, тож ми залишили адресу першого знайденого хостела у Буенос-Айресі. Це була десь 10 ранку. О 12 наземні кордони Аргентини почали потроху зачиняти.

Йдемо гуляти містом. Нікого немає, магазини зачинені, в кафе ані душі. Чекаємо вечора, щоб летіти в Буенос-Айрес.

16 березня – Буенос-Айрес

В 2 годині ночі й ми намагаємося викликати Убер. Перший автомобіль проїхав мовчки повз нас, другий під’їхав і сказав, що машина зламалась, але через 2 хвилини поїхав, третій почав дзвонити у Whatsapp та щось казати незрозумілою мовою і врешті скасував замовлення. Ми абсолютно нічого не розуміємо. Врешті решт доїхали.

Зранку пішли снідати та отримали повідомлення: поверніться до готелю, вас відвідає лікар для перевірки. Повернулися, чекали пару годин – нікого. На ресепшені кажуть – буде ввечері, йдемо гуляємо цілий день, ввечері знову нікого. Наступного дня так само.

17 березня – Уругвай

Між Буенос-Айресом та Монтевідео курсує паром. Йдемо в термінал, а нам кажуть: – “Ні, країна зачинена для туристів, на паром можна лише будучи громадянином Уругваю”. Тож ми просто блукаємо містом, бо на цей час вже зачинені усі громадські місця через коронавірус, працюють лише магазини та кафе, ніяких музеїв або парків, навіть кладовище зачинили.

18 березня – Мендоса

Тут повинно було початися найцікавіше. Нарешті ми тікаємо з великих міст, летимо в Анди, до Аконкагуа, а далі через усю Патагонію на Вогняну землю.

В аеропорту нам ніхто нічого не каже, все йде по плану, але у літаку якось підозріло мало людей, десь 30 людей. Майже перед посадкою бортпровідник каже нам, типу, чого ми летимо, в країні карантин, усе зачинено.

Сідаємо і тут починається справжній екшн, якого ніхто не очікував. Перший контроль – перевіряють речі, Мендоса захищає свою екосистему і туди заборонено провозити продукти. Я останній у черзі, проходжу до зали та бачу, що Анастасія  щось обговорює із дівчиною у халаті та масці. Виявляється, сьогодні місто закривають на карантин, на місяць, повністю. Тобто не увійти не виїхати. Питаємо які в нас є варіанти. Для початку нам роблять знову огляд і видають довідки, що ми не заразні. Діє ця довідка 24 години – далі вона нас 2 рази врятує. Дівчина каже, що може зробити нам дозвіл, щоб покинути місто, але це дорога в один кінець. Другий варіант – спробувати змінити квитки та сьогодні ж повернутися в Буенос-Айрес.

Дивимось чи можна орендувати авто та втекти прямісінько в Ель Калафате. Можна, за 2500 доларів… Йдемо міняти квитки. Квитки міняють, на останній рейс, після вильоту місто в повній ізоляції. Поки нам оформляли нові квитки читаю аргентинські новини: Ель Калафате зачинили на карантин, Вогняна Земля на карантині, в Ушуая поліціянти затримують туристів – ну круто, їхати немає куди.

Поки чекаємо на літак, вирішуємо робити те, чого не хотілось, але тікати нікуди – пишемо в українське посольство в Аргентині та починаємо консультуватися, що ж нам робити далі. Нам радять зареєструватися у системі “Друг”, записують усі наші дані та інформують про різні варіанти, як вертатися додому.

Діставшись назад до Буенос-Айреса відразу йдемо в представництво авіакомпанії дізнатися за наш рейс назад до Бразилії. Жіночка з переляканими очима питає, що ми тут робимо, карантин – ми повинні бути в ізоляції й вона негайно викликає поліцію. Я чогось дістаю ту довідку, що нам видали в Мендосі, показую їй – заспокоюється, каже що завтра ввечері скасовують усі рейси до кінця місяця. Добре, що рейси назад за маршрутом Буенос-Айрес – Пуерто-Іґуасу і Фос-ду-Іґуасу – Ріо-де-Жанейро були однієї авіакомпанії, тож нам без проблем змінили ці рейси на прямий Буенос – Ріо. Повідомляємо про це у посольство, кажуть, що зробили правильний вибір: через день Буенос закривають на карантин, туристам буде заборонено покидати готелі.

Знову годину викликаємо Убер. Їдемо в хостел, який забронювали й коли заходимо, нас вітають фразою, що ні, не можна нас заселити, уряд видав наказ, не заселяти туристів. Тут нам знову допомогла довідка з Мендоси та вмовляння залишитись на одну ніч, замість двох, як було у букінгу. Вмовили, швиденько лягаємо спати, бо зранку знову на виліт.

19 березня – назад в Ріо

Рейс затримують: ретельно перевіряють тих хто прилетів з Ріо та дезінфікують літак. На посадці дуже багато поліції та медичного персоналу. Про вірус ми вже не шуткуємо і шукаємо контакти посольства у Ріо. Сідаємо в літак і надіємося, що встигнемо проскочити назад до Бразилії.

В аеропорту Ріо всі так само розслаблені як у перший день нашої мандрівки. Жодного питання на паспортному контролі, жодного лікаря, абсолютно ніякої паніки. Ми трохи розслабилися. Відразу в аеропорту йдемо до офісу Люфтганзи дізнатися за наш рейс додому, який повинен бути 30 березня. Звісно він скасований. Питаємо про інші варіанти: можна у Стамбул або Амстердам. Пишемо послу в Аргентині, так, як у Бразилії на той момент нам ще ніхто не відповів. Нам рекомендують Амстердам. Самі не знаємо чого, змінюємо рейс – 23тього летимо в Амстердам, там до дому ближче, якось легше.

Винаймаємо квартиру, йдемо на пляж. Мені щось не сидиться і наступного ранку пакуємо на всякий випадок речі і їдемо в аеропорт дізнатися за інші варіанти. Якраз усвідомлюємо, що в Амстердамі робити нічого – ніхто нас не випустить з транзитної зони, а евакуаційних рейсів поки що немає.

Бачимо в телеграм-каналі новину про евакуаційні рейси від СкайАп. Наче є 2 непоганих варіанти: через Стамбул і Мадрид, післязавтра. Але Люфтганза відмовляється нам змінити квитки аргументуючи тим, що наша кінцева точка Київ, а кордони закриті та при таких умовах нам не можна нікуди летіти. Спілкуюсь одразу з двома послами з Аргентини та Бразилії. Вони кажуть, що Іспанія дає транзит на 1 день для тих, хто матиме квитки на рейс Мадрид – Київ. Готуюсь до наступного раунду спілкування з Люфтганзою. Перекладаю усі повідомлення від консулів, відкриваю сайт СкайАпу з необхідним рейсом та йду ва-банк.

Нарешті вдається вмовити співробітників авіакомпанії, нам змінюють рейс на Мадрид, через Сан Паоло, за умови що я зараз перед ними купляю квитки до Києва. Наприкінці додають: якщо вас не пустять на рейс до Іспанії в Сан Паоло – далі ви самі за себе, ми вже нічого зробити не зможемо. Що ж робити, ми вирішуємо ризикнути, бо інакше можна застрягти у Ріо на невизначений термін.

До речі, в той час вже і в Ріо почалась паніка. В аеропорті творився хаос: місцеві тікають з Ріо додому, туристи сваряться з авіакомпаніями, бо хочуть додому, а рейси скасовують, а ті, що продовжують літати вже без місць.

В місті теж тихо, половина кафе та магазинів зачинені, патрулює поліція, пляжі закриті. Над пляжами літають гелікоптери та розганяють народ. В нас в Ріо ще півтора дня. Багато гуляємо, нарешті це місто починає подобатися: без транспорту, без людей. За декілька годинну прогулянку зустрічаємо декілька туристів з України, Німеччини та Польщі. Навіть встигаємо скупатися в океані, абсолютно одні на 4-х кілометровому пляжі Копакабана.

21 березня – додому

Не відомо чого, може через те, що дорогою назад в нас було на 1 сегмент менше, на рейсі Ріо – Сан Паоло нас пересадили в бізнес-клас. Приємна година польоту з закусками та напоями. Нас без проблем пускають на рейс до Мадрида. В Мадриді ставлять штамп шенгенської зони та відпускають до іншого терміналу. Були думки втекти та відправитися у наші улюблені Піренеї пересидіти весь цей жах. В аеропорті все зачинено, на виліт буквально пару рейсів.

Летимо додому.

Післямова

У Фейсбук я публікував пост про те, як були підготовлені різні аеропорти до ситуації що склалася у зв’язку з коронавірусом. Ні для кого не стане відкриттям те, що у Борисполі було найгірше, а що найцікавіше – бразильські найкраще, з регулярними прибираннями, дезінфекціями та антисептиками на кожному кроці. Можете знайти та почитати, кому цікаво.

Тут я більше хотів проаналізувати туристичну складову. Всупереч складним часам, це була одна з найнасиченіших мандрівок у нашому житті. Після першого посту у Фейсбук, багато, хто підтримував нас, писали щоб ми трималися. Але це було кайфово: дуже стрімко і цікаво. Так склалося, але нам постійно щастило. Ми наче герой Леонардо ді Капріо в фільмі «Спіймай мене, якщо зможеш» тікали від вірусу та обмежень у декількох країнах. Нам допомагали місцеві, в більшості випадків, усі були дуже привітні та відкриті. Без знання мов ми знаходили де жити, замовляли таксі та обирали страви в аутентичних кафе. І найголовніше, анітрохи не прикро, що все пішло не по плану. Ми відкрили нові країни, культуру та кухню, розвідали новий континент і здобули знання, які допоможуть спланувати наступну подорож, більше часу витратити на вивчення Патагонії та проігнорувати великі міста, в яких абсолютно немає чого робити.

Поради

Ріо переоцінений, немає сенсу підійматися на Цукрову голову за 600 гривень, щоб побачити захід сонця. Краще безкоштовно помилуватися сонечком з Pedra do Arpoador. Ботанічний сад обов’язково. А на Статую Христа краще йти пішки чудовим трейлом через джунглі, що починається у Parque Lage – також безкоштовно, ніж їхати трамвайчиком.

Убером, якщо компанією з 4-х дешевше і безпечніше ніж міським транспортом.

Напої із холодильників дорожчі ніж з полиць, прямо як в Піренеях.

Обов’язково робіть вакцинацію від Жовтої лихоманки та майте із собою сертифікат.

В Аргентині приймають картки лише при наявності документів, багато де не приймають Мастеркард.

Краще не плануйте мандрівки поки по світу гуляє пандемія.

Мийте руки та будьте здорові!

Leave a reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *