Оксана Максимова

Мандрівки горами давно стали невідʼємною частиною життя Оксани Максимової, директора стокового магазину Gorgany. Своєрідним індикатором рівня щастя в організмі. Дівчина розповідає, що після багатьох походів зимовими та літніми Карпатами почала хотіти чогось більшого та вищого. Та невпевненість у власних силах і брак досвіду довго заважали їй зробити найскладніше – наважитись!

Казбек: сходження до дня народження

Останню краплю мотивації Оксана отримала на початку травня, побувавши на зустрічі з українками, які піднялись на вершину Евересту. Атмосфера події та енергетика дівчат зробили своє. Вона пригадує, як після зустрічі подзвонила своєму другові Славкові, з яким зазвичай розділяє подорожі, і випалила на емоціях,  – “Хочу свій наступний День народження зустріти на вершині Казбеку!”. Так розпочалася захоплююча мандрівка-сходження на одну із найвищих вершин Кавказу, про яку Оксана погодилася розповісти читачам GorganyPRO.

Славко одразу підхопив мою ідею і ми розпочали самостійно планувати серпневу поїздку в Грузію (саме тоді у мене свято).

Кавказькі гори, та й загалом уся Грузія, є популярним туристичним напрямком. Тому не дивно, що у перші дні підготовки ми натрапили на численні пропозиції долучитись до комерційної групи та вийти на Казбек у форматі “all inclusive”. Проте ми не звикли шукати легких шляхів, а тим паче платити за те, що набагато цікавіше зробити самому. Тож нам знадобилось близько двох тижнів, аби дозбирати компанію, “донаважитись” і нарешті купити квитки на літак.

До слова, летіли МАУ. Квитки Київ-Тбілісі-Київ, куплені за 1,5 місяці до вильоту, обійшлися у 5200 грн на людину. Є ще варіант авіакомпанії АвіаДарт (літає з Жулян). Якщо брати квитки наперед, то може бути значно дешевше, зокрема у тієї ж МАУ є лоукост тарифи. 

Ніхто з нашої компанії до цього часу не був на такій висоті, та й узагалі не мав серйозного досвіду гірських сходжень. Хлопці піднімалися максимум на 3900 метрів, я – на 2365. Тому ми не експериментували і обрали класичний маршрут сходження, що стартує зі села Степанцмінди.

Від Тбілісі до Степанцмінди понад 150 кілометрів мальовничих гірських серпантинів військовою дорогою, що пролягає через перевал 2200 м.  Дістатися сюди можна маршруткою від залізничної станції Дідубе, що розташована майже у центрі грузинської столиці. Автобуси бувають рейсові (10 ларі з особи) та приватні (15 ларі з особи). Краще все ж їхати приватним, бо він, ймовірно, буде комфортнішим, братиме менше пасажирів, а водія можна буде попросити зупинитись, аби зробити фото неймовірних краєвидів на шляху.

Вигляд з вікна дорогою до Степанцмінди

Узагалі їзда в транспорті – ледь не найекстремальніше, що довелось пережити в Грузії. Водії спокійно (точніше кажучи дуже швидко) дозволяють собі обганяти вантажівки на поворотах над прірвою, при цьому сигналити і кричати водіям на зустрічній смузі. Але навколишні краєвиди заспокоюють та умиротворюють: стрімкі скелі, водоспади на фоні могутніх гір примушують “прилипати” до вікна, аби вловити всі деталі. Дорога до Степанцмінди із Тбілісі займає у середньому 2,5-3 години. На місце старту ми приїхали вже затемна.

Ночівлю ми запланували біля Ґерґетіс Цмінда Самеба, відомої церкви XIV ст, яка розташовується на висоті 2170 метрів біля підніжжя Казбеку. Там є джерело і багато місця під намети, тому ми одягли свої важкі рюкзаки і пішли гарно втоптаною/наїждженою дорогою вгору. Відстань тут невелика, орієнтовно 5 км (залежить чи йти по дорозі, чи зрізати прямою стежкою), проте набір відчутний –  420 м, тому підніматися довелось десь 1,5 години. Є можливість підʼїхати туди на авто за 50 ларі. Уночі було видно лише обриси церкви, яку ми не раз бачили на фото, усе інше кануло у темряві. Проте зранку ми прокинулись серед неймовірної краси – потужні гори довкола і у далечі оточений хмарами перед нами постав величний Казбек. Очі стали круглими, а у свідомість почала голосно стукати думка – це все серйозно!

[image_framing_after]
У наш перший повноцінний трекінговий день ми пройшли усього 9 км до стоянки за перевалом Саберце. Тут, на висоті 3000 метрів, я почала відчувати перші ознаки гірської хвороби. Загалом я про неї багато чула, читала але не уявляла що це. Для мене це виявилось шаленим гупанням у голові, слабкістю, відсутністю апетиту і задишкою при мінімальних рухах. На щастя допоміг невеличкий акліматизаційний вихід на висоту 3250 м, після якого добре спалося і наступний ранок уже був легким.

Вам знайоме це відчуття, коли вранці відкриваєш двері намету, затамувавши подих в очікуванні картинки (адже ввечері низькі хмари закривали весь краєвид), і бачиш ідеально чисте небо і прекрасні гори довкола? Таким був наш другий ранок у Грузії. До слова, їх таких було ще багато, бо погода нам сприяла у цій мандрівці. Цього дня у наших планах був перехід через льодовик до метеостанції. Всього 6 км і 3650 метрів кінцевої висоти. Тут вже почались марсіанські краєвиди, які туман робив ще більш таємничими.

Загалом перехід через льодовик у кішках виявився досить простим. Єдиною складністю була висота. Відстань, як і набір висоти, видалася нам незначною, проте, коли піднялись на метеостанцію, гупання у голові було значно сильніше, а маленький підйом від намету до джерела (десь метрів 25) мені вдавався лише з перепочинком.

Льодовик Гергеті

Біля метеостанції є багато місця під намети (офіційна вартість – 10 ларі з людини, проте кому їх заплатити ми не знайшли), також заночувати можна в самому приміщенні (це коштує 25 ларі). Там є джерело, сонячні панелі, медична служба і навіть туалет. Такий собі базовий табір Казбеку. Наметів і людей була величезна кількість (у кінці липня – на початку серпня тут пік сезону). Приємно вразило те, що половина із них – українці. Розклавши намети та відпочивши, ми сходили на акліматизацію на вершину з капличкою – 3900 м. Звідти відкриваються чудові краєвиди на метеостанцію і море гір довкола. Тож окрім користі можна отримати ще й купу гарних знімків. Гори тут, так би мовити, серйозні: засніжені, скелясті, просочені доброю суворістю. Стає навіть трішки страшно, але кажуть, що цей страх – один із симптомів гірської хвороби. Тому я намагалась на нього не зважати, адже мета близько, а до мрії ось-ось можна доторкнутись…

[image_framing_after]
Ніч на висоті 3650 метрів була важкою. Ми майже не спали через ускладнене дихання і дивне самопочуття. Відлуння від частих каменепадів десь неподалік збурювало уяву та не дозволяло свідомості вимкнутися. У таких умовах тіло і розум, напевне, запускає якийсь резервний запас енергії, бо зранку ми почувались досить бадьорими і вирішили йти на плато 4300 метрів, щоб там розбити табір і починати сходження на вершину.

Більшість груп (включно з комерційними) починають підйом із метеостанції, проте для нас це виглядало досить складно. Там і відстань немала, і перепад висоти великий. Мені важко сказати, чи правильне таке рішення. Додаткова ночівля вище метеостанції додавала стресу, однак фізично нам було точно легше ніж групам, які почали підйом о першій ночі і проходили повз наш табір вже добряче втомлені.

Підйом до плато можна розділити на три частини: перехід по дуже рухливих каменях; перехід вздовж каменепаду Хмаура; перехід через льодовик з безліччю тріщин. Для мене цей день був технічно найскладнішим, оскільки попри задишку доводилось набирати висоту, дивлячись на стінку з правого боку, чи не долітає каміння до стежки, і при цьому уважно дивитись під ноги, аби не пірнути в одну з глибоких розщелин. Пейзажі – неземні, емоції – неземні. Тут вже просто відключаєшся від реальності, намагаєшся не думати про логіку, таке враження, що потрапляєш у якийсь паралельний світ, де просто потрібно долати постійні перешкоди на шляху, минаючи нереальні краєвиди. І найдивніше – від цього процесу отримуєш задоволення. Такі от суперечливі емоції.

На плато ми розклали намети, потішились безвітряній погоді, спробували щось зʼїсти і намагались заснути. До слова, така висота неабияк впливає на апетит, тому їсти довелось через силу. У голові тисячі думок, у грудях – важкість, у свідомості – паніка. Напевне найтяжчий момент сходження – усвідомлення, що ти тут сам-на-сам із висотою, горами… Тому довелось зібратися і заспокоїтися.

І ось він – мій День народження. Він почався о 4-тій ранку. Почувши сигнал будильника, я полегшено зітхнула і дуже обережно відкрила двері намету. Сон був, але дуже тривожний. Прогнози обіцяли погіршення погоди. Якби вони справдилися, то мрію довелось би відкласти. Такі закони гір, з якими доводиться миритися. Але не цього разу, адже надворі мене зустріло чисте небо з мільярдами зірок! Одразу здалося, що на такій висоті їх у кілька разів більше, ніж можна побачити у найчистішому нічному небі над Карпатами. Зірки періодично падали, пролітаючи через все небо. Мій день мрії розпочався із ранку мрії. (:

Далі була кава, енергетичний гель (я не могла змусити себе щось зʼїсти, але розуміла, що для підйому потрібна енергія), пакування штурмового рюкзака, одягання альпіністичної системи та кішок, звʼязування між собою, і довгоочікуваний старт. Саме сходження від плато було стрімким, проте не надто складним. Умови – ідеальні: без рюкзаків, без вітру, без хмар, але з комфортною температурою. Складалося враження, що за спиною виросли крила. Було приємно зустрічати світанок у горах, роздивлятись вершини, милуватись тінню Казбеку, яка простягалась на десятки кілометрів, і йти до мети.

Я йшла попереду, щоб задавати рівномірний темп. Здається це вдалось. Кожних 50 кроків ми зупинялись, щоб не “збити” дихання. Останні кількасот метрів крутого схилу, вкритого крихким льодом, змусили похвилюватися, але ми пройшли його повільно і зосереджено. Вершина! І вибух емоцій! Це таке неймовірне, фізичне відчуття щастя! Чітке розуміння моменту здійснення мрії.

Хоча усвідомлення плинності часу у такі моменти відносне, чомусь було відчуття, що потрібно поспішати. На вершині ми пробули недовго. Помилувавшись краєвидами та зробивши кілька фото, які підтверджували реальність того, що відбувалось, почали спуск. Він був значно легший. Підйом від наметів зайняв близько чотирьох годин, спуск – лише дві. Загалом ми повернулися у Степанцмінду за два дні, переночувавши на метеостанції.

Проблемним був спуск по льодовику, оскільки через спеку утворилося безліч величезних тріщин. Стежкою, якою ми піднімались було нереально спуститись на наступний день.  Доводилось оминати нові тріщини відхиляючись від основного шляху. Тут важливо памʼятати про безпеку та йти у звʼязці. Існує серйозна ймовірність провалитися.

Каменепад Хмаура також не дозволяє розслабитися. Хоч брили рідко долітають до стежки, все ж іти поряд із “живою” стіною, з якої кожних 5 хв (а може і частіше) летять величезні каменюки, було, мʼяко кажучи, страшно. За словами місцевих жителів, це наслідки незвично спекотного літа. Люди кажуть, що колись Казбек був пологіший, проте із кожним роком на схилах тане все більше льодовиків і він змінюється. Я не досліджувала це питання, але склалось чітке враження, що там все довкола тече і сиплеться. Каменепади затихали буквально на дві години, перед світанком.

У Степанцмінді ми трохи “поматрасили” в guest house. Проживання в двомісній кімнаті багатокімнатного будинку в самому центрі коштувало нам по 25 ларі з людини. Саме містечко невеличке, вщент заповнене туристами і автівками Mitsubishi Delica. Це такі повнопривідні мінібуси, які місцеві використовують для перевезення туристів туди, де за їх мірками погана дорога (вони просто в нашу Осмолоду не їздили). Місто доволі недешеве, проте надзвичайно красиве. Наприклад, у Тбілісі продукти і проживання обходились нам значно дешевше. Власниця guest house розказала нам про нетуристичну цікавинку – басейн із мінералкою. (:  Такий собі бетонний резервуар, в який тече газована (!) мінеральна вода з бурхливого джерела. Туди люблять приїжджати місцеві і там є багато місць під намети. Ми залюбки скористались цією рекомендацією для нашої останньої перед відʼїздом ночівлі.

Басейн з мінеральною водою поблизу Степанцмінди

На фоні пережитого, друга частина нашої мандрівки видалась мені менш яскравою. Думаю, мозок просто втомився сприймати величезну кількість навколишньої краси, а думки постійно літали довкола вершини Казбеку. Та все ж ми вирішили походити кількома сусідніми горами, щоб відвідати інші не менш красиві місця регіону. Запланували дістатися в село Джута аби звідти, через перевал Чаухі, піти до кольорових озер Абуделаурі.

70 ларі за 17-тикілометровий трансфер зі Степанцмінди в Джуту видалися нам космічною ціною і ми бадьоро пішли туди пішки. Серед інших варіантів добирання – автостоп або автобус, який відправляється о 9 ранку (ціну, на жаль, не уточнювали).

Піша мандрівка віддаленими селами у красивій долині річки принесла масу задоволення. Маршрут від Джути до озер (і далі до Рошки) гарно промаркований. Ми розбили табір на висоті 2550 м, під стіною Чаухі. До озер ходили радіально, що зайняло цілий день, передовсім через великий перепад висот: перевал 3300 метрів, а озера – 2550. Тобто сумарно 1600 метрів набору висоти і стільки ж – спуску.

Із перевалу відкриваються чудові краєвиди на Казбек, він звідти виглядає далеким і потужним. Загалом, цей район дуже гарний і заслуговує окремого трекінгу, адже ходити і дивитись там є що. Після прогулянки у Джуту ми повернулись в Степанцмінду, звідки розпочалася наша довга дорога додому…

Хочеться на закінчення додати щось надихаюче. Мрійте, здійснюйте мрії і насолоджуйтесь моментами здійснення мрій! Адже відчуття і післясмак від цих моментів – неймовірні!

Спорядження

Спорядження для поїздки підбирала на основі власного досвіду у зимових Карпатах та порад більш досвідчених друзів. Загалом, орієнтувалась на надійність, теплоту (одяг, спальник, оскільки я ще та мерзлячка) та вагу. Пропоную невеличкий огляд того, що було зі мною у мандрівці:

  • рюкзак – Exped Lighting 60 – легкий, об’єм оптимальний для мене + ультралегкий Osprey Stuff Pack для радіальних переходів та прогулянок містами
  • спальник – улюблений Trimm Balance (t comf -2, неодноразово випробовувала його в зимових Карпатах, цього разу теж справився на відмінно)
  • килимок – надувний Exped Synmat HL – легкий (350 гр), дуже компактний, теплий, ну і звісно дуже комфортний
  • намет – Turbat Shanta – достатньо легкий, надійний. Хоча нам дуже щастило з погодою, вітру сильного ми не зустріли. На щастя, перевіряти в екстремальних умовах не довелось. Зручний та комфортний – два тамбури, багато кишень
  • трекінгові палиці
  • для сходження: кішки, льодоруб, шолом, мотузка (динаміка), система, бахіли

[image_framing_after]

Одяг

Для трекінгу 

  • взуття – черевики (трекінгові, не надто жорсткі) та сандалі
  • штани
  • легка сорочка
  • футболка (2 шт)
  • шорти
  • тонкий фліс
  • трекінгові шкарпетки
  • панамка
  • мультифункціональна повʼязка
  • легка мембранна куртка

Для вечорів/сну

  • пуховка Turbat Gemba (моя любов, легка – всього 250 гр, мініатюрна і, при цьому, тепла)
  • комплект термобілизни
  • флісові штани
  • шапка
  • вовняні шкарпетки
  • і ще одна моя любов – пухові шкарпетки Turbat Kapchuri (мала взірець, будуть у продажу вже найближчої весни);

Для сходження

  • куртка
  • штани (брала лижні, боялась замерзнути, достатньо було б і легких штормових)
  • рукавиці
  • термобілизна
  • фліс
  • пуховка і зверху лижний костюм

Загалом, на сходження одягалась доволі тепло і в результаті – не замерзла. На спуску навіть було доволі тепло.

Для душі та комфорту

  • легенька сукня (:
  • сонцезахисні окуляри;
  • косметичка, аптечка, рушник з мікрофібри
  • пальник – брали бензиновий, бо це вигідніше, ну і бензин, здавалось, купити легше, хоча, як виявилось, газ в Степанцмінді продається ледь не в кожному продуктовому магазині
  • посуд, термос

Leave a reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *