Юліана Гладиш

Ідея піти жіночим складом у високі гори з’явилася узимку 2020 року в Оксани Літинської – 3-ї українки, що піднялась на Еверест. Згодом до нас приєдналася ще одна менторка – Юля Зі. В березні у нас вже повністю сформувалась команда і ми почали тренуватись. Після кількох онлайн обговорень перш за все, ми зрозуміли, що цим проектом хочемо показати – немає обмежень в тому, що може і чого не може робити жінка. Всі обмеження, насправді, сформовані на культурному рівні і осіли в головах, фізично – жінок нічого не спиняє. І саме ці тенденції в Україні дуже повільно змінюються.   

Перша українська жіноча експедиція: сходження на Арарат

В горах, де багато фізичної праці, швидкого прийняття рішень та командної роботи, жіночі експедиції не такі популярні. Значно частіше це одна або дві жінки в складі чоловічих експедицій, або провідниками є чоловіки. Проте світ змінюється і ми бачимо, що кожен може принести свої знання та вміння, при цьому розвинути впевненість у своїх власних силах. Згодом у нас виокремилась ще одна спільна командна мета – прагнення змінити ставлення до себе всіх тих, хто сумнівається в своїх силах та показати приклад ефективного пошуку ресурсів для своїх мрій. 

Нашою найпершою ціллю була найвища гора Південної Америки – Аконкагуа (6962 м). На жаль, через COVID потрапити у Аргентину, де, власне, і знаходиться сама вершина – виявилось неможливим. Проте, це не завадило нам знайти не менш амбітні, але логістично сприятливіші вулкани Еквадору. 

Підготовка до цієї експедиції мала 2 важливі аспекти – стратегічний і точковий. Останні 9 місяців ми щотижня мали онлайн зустрічі з цілою командою, на них визначали спільну і особисту мету, аналізували, що у нас є, а чого нема, планували роботу. Ключовими моментами цього етапу для нас були: фізична підготовка, досвід перебування на висоті, пошуки відповідного спорядження, логістичні можливості в умовах COVID, ризик-менеджмент, розуміння бюджету і наших фінансових ресурсів, що, в свою чергу, призвело до створення фандрейзингової компанії, розробки сайту і пошуку партнерів. На кожен з цих напрямів є обрана відповідальна людина. Фактично, весь цей час ми готувались не маючи 100% впевненості куди саме ми їдемо, адже, наявний стан речей змінювався щодня.

Як ми опинилися на Арараті

Історія така, що всі вісім учасниць експедиції, не враховуючи наших менторок, не мали досвіду у висотних сходженнях. Тобто, ми збирались на вершину з висотою майже 7000 м, не знаючи до кінця, чи наші організми здатні адаптовуватись і акліматизовуватись. Трапляються випадки, коли людям стає дуже зле на висоті, їхнє тіло просто не може звикнути до розрідженого кисню і перелаштувати свою роботу. В такому випадку вихід один – якнайшвидше спускатись до низу. Ми розуміли, що такий сценарій є для нас ризикованим, тому поставили собі проміжну ціль. Вибирати в умовах карантину, коли більшість країн закрито, не прийшлось. Тож зупинились на найпопулярнішій вершині 2020 року для українців – Арараті. 🙂

Арарат — згаслий вулкан на Вірменському нагір’ї. Розташований у Туреччині, на березі р. Араксу, поблизу кордону з Вірменією. Про нього  існує безліч легенд, він неодноразово був описаний в Біблії, як місце першого вівтаря, зведеного після всесвітнього потопу. Арарат, або як називають місцеві жителі Ağrı Dağı (Гора Болю), є ідеальною вершиною для тих, хто планує відкрити для себе великі гори.

Ось кілька причин чому: відносно простий маршрут, сприятливий клімат, розміщення гори близько до екватору (що робить акліматизацію лагіднішою), добре налагоджена логістика. Фактично, у нас було лише 3 головні завдання – відчувати своє тіло і акліматизовуватись, вникати в принцип роботи технологічного спорядження, знайомитись зі світом альпінізму. 

Фізична підготовка

Щодо фізичної підготовки, то тут найголовнішими складовими є підготовка організму до умов висоти, витривалості і сили, які потрібні для запланованого сходження. У випадку нашої експедиції на вулкани Еквадору старт тренувань відбувся за 9 місяців і включав проміжні пункти: здійснення Марафонського забігу та сходження на вершину г.Арарат. Виконуючи програму, ми змогли дослідити, чи немає у нас проблем з тиском, колінами, спиною, і тд. Ці проблеми важливо було виявити наперед, щоб підлікувати і уникнути можливого ускладнення під час самої мандрівки. Значна частина тренувань полягала в бігу на низькому пульсі (нижче аеробної межі, в кожного вона різниться) протягом 1,5 – 2 годин декілька разів на тиждень. Це пульс вищий стану спокою, але нижчий, ніж всі звикли бігати. На висоті з таким пульсом рухаються практично завжди, тому важливо було привчити організм, що це норма.

Наступний елемент – це витривалість. При тренуваннях на низькому пульсі задіюються м’язові жири для виробленні енергії, які є значно ефективніші, ніж поверхневі жири чи вуглеводи. Тому для довготривалих походів треба навчити організм споживати саме ці жири. З часом до тренувань ми додали ходіння з важким наплічником при наборі висоти (поступово збільшуючи вагу і висоту). Враховуючи, що ми дівчата, це було 10-20 кг ваги з висотою 500-800 м. Ну і не менш важливим стала силова підготовка, яка почалась паралельно з бігом на специфіку до гірських сходжень – укріплення загального м’язового скелету і ніг. Варто додати, що програма була розроблена спеціально під нашу мету Оксаною і Галею (відповідальною за фізичну підготовку). Ми маємо акаунти у спеціальній програмі TrainingPeaks, де бачимо розклад і вимогу до тренувань, також там можна відслідкувати ріст і динаміку кожної учасниці. На фізичні тренування ми витратили неймовірно багато часу, але було розуміння, що це той вклад у успішність експедиції, який може зробити кожен. 

Фінанси

Іншим, дуже чутливим, моментом стала наша фінансова спроможність. Щоб розуміти стан речей, нам важливо було дослідити найбільші статті витрат і зрозуміти, що і як ми можемо зменшити, можливо, від чогось відмовитись, чи замінити. Такими статтями є: квитки на літак, покупка спорядження, страховий поліс, ночівля і харчування. Наприклад, ми готові були добиратись в Ван (місто, звідки починається сходження) довше, зменшивши ціну за квиток, але ми не готові відмовитись від страхування нашого багажу, при його втраті авіакомпанією чи можливістю екстреної евакуації, за це платимо більше. Також, в кожній країні відрізняється вартість дозволу на сходження (в чому Еквадор значно переважає Аргентину 🙂 та обов’язкова умова наявності локального гіда (у Туреччині без цього ніяк), що теж впливає на бюджет. Щодо спорядження, то тут все дуже індивідуально і залежить від гори та специфіки маршруту. Ми вирішили не закладати вартість спорядження у загальний бюджет і прийняли рішення шукати партнерів. Надто дорого виходило купляти все з нуля. Питання фінансів зазвичай є дуже трепетним, але ми зуміли не раз проговорити його відкрито. 

Програма

Два перельоти (Львів-Стамбул, Стамбул-Ван), три години їзди Ван-Догубаязит і ми +20 кг багажу на кожного біля підніжжя гори Арарат. Там був особливий колорит східної Туреччини, суворі обличчя курдів, запах смаженого м’яса з травами. Ми ж, сповнені ентузіазмом і легким переживанням, чекали на старт треку. За традицією, за день до мандрівки відбувається вітальна вечеря. На ній ми познайомились з нашим гідом, нею виявилась Ізмет. Ізмет піднялась на Манаслу (8163 м), ставши першою турецькою жінкою, що зробила це без кисню.

Програма сходження складалася з 4-х днів (мав ще бути п’ятий, але ми вирішили зекономити 🙂 ). Першим нашим випробуванням став вихід до базового табору (3300 м), який тривав 6 годин. В пам’яті все пройшло відносно швидко і легко. Хоча, можливо, це був наш адреналін, нереально красиві краєвиди і драйвовий плейлист. На місці нас вже чекали усміхнені курди, подавали чай, солодке, запрошували на вечерю. Для більшості ця романтика альпіністського життя була знайома лише з фільмів. На цій висоті нас дивувало все – скляні горнятка, наявність електрики і покриття 3G, утеплена кухня і облаштований туалет. Ми мали змогу підзарядити телефони, подзвонити рідним (вартує купити місцеву SIM карту і 4 дні буде повний доступ до мережі), навіть потанцювати під місцеві ритми. У нас була ще одна постійна розвага – вимірювання кисню в крові. З кожним кілометром висоти він помітно падав, а пульс, навіть у стані суцільного спокою, збільшувався. Було правило, якщо рівень кисню нижче 60, людина терміново спускається вниз. На щастя, ніхто з нас навіть близько не потрапив в зону ризику через кисневе голодування. 

Перша ніч була дуже холодна і практично безсонна. Виявляєтся, поки ти ще не акліматизований, міцно спати практично неможливо. Найголовніше – прийняти горизонтальне положення і відпочивати. Як нам говорила Оксана, в такому стані організм теж відновлюється. Одна з причин, чому сонний час у альпіністів починається швидше проста – на висоті з заходом сонця стає різко холодно. Протягом пів години з однієї футболки ти можеш бути одягненим у найтеплішу пуховку. А далі – лише спальник і солодкий чай в наметі.

Другого дня у нас був акліматизаційний вихід на 4000 м і повернення назад до базового табору. Там уже було складніше. Полога, покрита зеленою травою стежка змінилась стрімкою і кам’янистою. Люди, що йшли нею здіймали пилюку, сонце світило безжалісно, вітер то різко з’являвся, то зникав. Ми не розуміли, нам одягати бафи чи панамки. В результаті вийшло одне на інше.  На такі випадки потрібно мати сонцезахисний крем найбільшого рівня захисту (не в кишені, а на обличчі) :). Звісно, пункт призначення того вартував – долина Арарату немов з літака, збоку малий Арарат (3914 м), Вірменія і Іран. Далі – година акліматизації на цій висоті. З собою варто мати якийсь теплий одяг і каремати, бо задум – певний час перебувати у стані абсолютного спокою. Це виявилось важче ніж ми думали. У окремих учасниць сходження почала боліти голова і нудити. Оскільки, на наступний день у нас був перехід до висотного табору, і відпочинковий, перед штурмом, вечір, ми ще зробили такі справи, як приміряння кішок і підготовку іншого спорядження.

На наступний день, дійшовши до висотного табору 4100 м, дихати стало в рази важче, хоча всі почували себе нормально і мали апетит на вечерю. Ми, відносно довго, спаковували свої наплічники на перше в житті сходження. Не взяти щось, означало поставити під ризик цілу команду, взяти зайве – витрачати додаткову енергію. В такі випадки добре мати когось, хто дасть пораду. Зібрані речі мають бути вже напоготові, в жодному разі не можна це відкладати на останній момент.

Сходження на вершину розпочалося о 1 годині ранку (звучить дивно :), о 12:30 ночі на нас вже чекав сніданок. Було холодно, але ми не відчували це, більшості з нас було погано. Останні перевірки і вихід. Кожен думав про щось своє, вкладав у цей момент особливий сенс. Ми не говорили, просто йшли одне за одним в темряву. Маршрут був дуже стрімким, каміння ставали все більшим, під ранок робилось холодніше. Були головні правила, яких порушувати не можна було:

  • тримати загальний темп, не обганяти і не відставати (це небезпечно);
  • вода, рукавиці, серветки, мають бути під рукою (витягати і ставити їх назад треба не зупиняючись);
  • привали є не лише для того, щоб відпочити, а щоб переодягнутись, зігрітись чи піти в туалет;  
  • в кожного має бути термос гарячого чаю і вода.

Впродовж 5,5 годин сходження у нас було лише 2 зупинки – коли стало дуже холодно і коли прийшлось одягати кішки. Варто змиритись з думкою, що час привалу визначає гід. Може плануватись 3 зупинки, а в результаті не бути жодної через погодні умови чи повільний темп. Зупинки, щоб відпочити на такій висоті – це взагалі розкіш. Здебільшого вони мають якусь прикладнішу функцію, як це було у нас.
Останні 100 метрів висоти ми подолали в кішках. Цей момент запам’ятався як у тумані. Було неймовірно важко, вітряно і красиво. Вся наша команда взяла вершину, з чого стало дуже радісно. Через скорочену програму, того ж дня ми повинні були спуститись в самий низ. З одного боку, ми вже ночували у готельному номері, з іншого- це ще 12 годин спуску. Радимо, все таки взяти той 5й день, пошкодувати свої коліна і нерви. Сталося, як попереджала нас Оксана – “це був один з найщасливіших і одночасно найважчих днів у нашому житті”.

Їжа

Харчування для нас було організоване. Ми мали сніданки і комплексні вечері, а також доступ до солодкого, чаю, кави. Якщо ви вегетаріанець, варто про це наголошувати і мати в запасі кілька порцій сублімованої їжі. Всі перекуси – солодкі, що не підходить кожному, нас рятувало кілька пачок сушеного м’яса (їх теж краще закупити наперед). Сніданки – здебільшого це варені яйця, будьте до цього готовими, або ж подумайте про самостійну заміну наперед. Були люди, які перед сходженням не могли зовсім нічого їсти, додумались взяти з собою. Що було дуже правильним рішенням!

Спорядження

Для більшості з нас тема спорядження стала чи не найважчою, такою, що вимагає багато часу, уваги і розуміння. Одним з завдань сходження на Арарат було дослідження і тестування уже наявного спорядження. Щодо цього є декілька рекомендацій:

  • Посортуйте спорядження на категорії А, Б, В. А – кричино важливі, незамінні і високі в ціні (пальники, пухові куртки чи взуття). В – важливі, але не специфічні (трекінгові штани, мембранні куртки, палички, ліхтарик). В – ті, без яких можна обійтись, але добре їх мати (пухові шкарпетки, спеціальна білизна, гермомішки).
  • Зробіть ревізію свого спорядження і проконсультуйтесь з професіоналом. Частина речей вам підійде, частина ні. Тут вас можуть чекати сюрпризи. 🙂 Головне, не відкладайте це на кінець.
  • Не забувайте про друзів! Велику частину спорядження на Арарат ми позичали у знайомих. Деякі відмовлятимуть, деякі з задоволенням віддаватимуть все, що мають.

Враховуючи, що клімат Туреччини відносно теплий, ми користувались послугами гіда і цілої команди, це суттєво зменшило об’єми наших наплічників. Отже, наше спорядження складалось і наступного:

  • Баули (50+ літрів). Краще брати більші і не дуже шкодувати. В них має поміститись 80 % речей. Також, вони на маршруті транспортуються кіньми, будьте готові, що можуть бруднитись чи мати запах. 
  • Маленькі наплічники, які ви завжди маєте з собою для необхідного одягу чи їжі. Врахуйте, що у день штурму туди мають поміститись ваші найтепліші речі. Супер вирішує можливість однією рукою дотягуватись до води чи питної системи. 
  • Спальники. Враховуючи, що ми дівчата, то спальники на – 10 °C були ідеальним вибором. Хлопцям можна і менше.
  • Надувні килимки. Річ більше для зручності. Оскільки на місці видають звичайні каремати, навіть по кілька штук.
  • Взуття. У нас було 2 пари. Одне звичайне трекінгове взуття, кому в якому зручно ходити в горах, друге – спеціальне, на яке можна одягнути м’які кіши. На місці взяти в оренду його не можна. Цьому питанню варто приділити особливу увагу при підготовці і також врахувати розмір. Взуття під кішки має бути трішки завеликим, оскільки ви ще одягатимете теплі шкарпетки, а нога в жодному разі не повинна перетискатись. Також, варто мати з собою щось перезувне для табору. Крокси підійшли ідеально.
  • Тепла пухова куртка. Її ми одягнули на останніх 100 метрах набору висоти. Важливо – тепла і мембранна куртки мають бути трішки більшими і обов’язково з капішонами. Їх ви надягатимете в самому кінці. 
  • Мембранні штани самоскиди. Дуже помічна річ, коли потрібно утеплитись уже будучи в кішках.  Їх знайти важко на жіночий розмір, варто починати заздалегідь.
  • Трекінгові палиці повинні бути легкі і міцні. Ліхарик – лише налобний з потужністю (300+ Лм).
  • Окуляри. Звичайні затемнені не підійдуть. Варто купити спеціальні з рівнем захисту 3+.
  • Рукавички теж бажано мати 2 пари. Легкі і пухові, які одягаються вже перед вершиною.
  • Щодо головних уборів. То треба врахувати, що буде дуже сонячно, холодно і вітряно. На штурм ми мали утеплені шапки + капюшони. Перед тим – панамки, кепки + бафи. Сонце світить безжально, варто закривати якомога більшу частину тіла.
  • Про котонові (бавовняні) футболки краще забути і замінити їх на термобілизну. Котон не виводить піт. Під постійними поривами вітру ви швидко простудитесь.
  • Трекінгові штани, фліски, Soft Shell куртки – маст хев.
  • Термос. Краще мати свій особистий. При сходженні – це дуже рятує.
  • Не забувайте про павер банки (краще сонячні), особисті аптечки, спеціальні шкарпетки і білизну. 

 

 

 

 

Leave a reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *