Розділ I. “Той, що йде за вітром”

Статечний чоловік з міцною тілобудовою. Через потиск руки розумієш, що його ім’я – Петро, і що він точно займається скелелазінням. Або ж працює руками. Руде, яскраве волосся видає його ще здалеку, такого точно не загубиш у натовпі. Друзі називають його просто й ніжно, Петрик. Петрик добрий, як слонь, а ще високий і з кріпким підборіддям. Почасти носить сині джинси Левайс, якусь картату сорочку та фліску, бажано бренду Патагонія.





Його захоплення доволі цікаве – зачепити на фаркоп кемпер-трейлер і податися вихором десь за обрій. Підписка на авантюру будь-якого штибу  – це те, що змушує кожну клітиночку його тіла ворушитися. Адже авантюра стовідсотково дорівнює спогадам на усе життя.

З дитинства він дивився в сторону Пласту. Хотів спробувати, як це – вижити в лісі лише зі жменькою рису та сірником. Пластового життя Петрик так і не посмакував: астма та хвилювання батьків не дали відповіді на запитання, чи можна дати собі раду в тому темному лісі.

По телеку йшли передачі зі Стівом Ірвіном, тож Петро став мріяти чітко, що у нього теж так буде: подорожі, дослідження диких звірів та трепет перед початком мандрівки.


Та поки зростав, так і не знайшов однодумців, і все не випадало нагоди вирватись з наплічником в горби. 


Лише в 21 рік він вперше вирушив в триденний похід на сам низ Великого Каньйону. Десь тоді і викарбував собі першу сентенцію, що якщо немає компанії, до якої ти можеш приєднатись, то завше можеш створити свою або ж вирушити в мандри самотужки. З того походу його життя начебто поділилось на “до” і “після”. Духи Великого Каньйону сказали молодому українському хлопцю, що природа стане великою частиною його життя.






Відтоді він промандрував не стільки кількісно, а якісно. Цінністю у подорожах Петрик вважає “уповільнення”. Себто, коли можна сісти і споглядати те, що довкола. Коли немає жодних планів, і ніщо не тримає. Його лейтмотив, скажімо, такий: “куди вітер подує – туди і я”.

Там же ж, у подорожах штатами, Петрик познайомився зі своєю нареченою Лінь @linaoutdoors. Разом вони прожили 193 дні на дорогах США в саморобному трейлері. Це був перший прототип майбутніх трейлерів BUDA.  А щодо його історії кохання, про те, як воно вивершується у мандрівці,  якось, може, розповість сам Петрик.

 

Вони ночували то в Національних Парках, то в Індійських резерваціях, часто на паркінгах Walmart, або просто на узбіччі, де застане ніч. Насправді, де ночувати, тоді не мало великого значення, адже наступного дня постелиш собі десь в іншому місці. Разом з Лінь, вони проїхали 33 штати і відвідали 42 Національні Парки, незліченну кількість регіональних парків і резервацій. Це можна назвати авантюрою?


 

Розділ II. “Є іскра”

Стрічка в Pinterest горталась цілком рандомно та монотонно. Там, серед інших фото природи, була одна: на ній зображений маленький трейлер, який стояв на березі океану. Петрика вразило, що в такій маленькій, як він каже “бусінці” влізла кухня, спальня і купа тумбочок. Такий тип трейлерів називається Teardrop trailer, себто, краплеподібний.

Перші асоціації, що майоріли у його голові, були про дитячі поїздки у вагоні купе до Одеси, де з таким же ж захопленням він оглядав цей вузький коридорчик, брендовані фіранки, обмацував, совав дверми туди-сюди, піднімав ліжка і їхав в цьому маленькому просторі кудись далеко від дому. Схожі емоції дають і ці маленькі трейлери, що створює фізично малий простір та нічим необмежений світ.

Достатньо було лайкнути одну картинку, як вже через лічені дні уся стрічка була в трейлерах. Петро настільки захопився, що на вихідних купив ватман і накреслив перші скетчі та лейаут трейлера. А ще через тиждень-два, купив і привіз в гараж причіп-платформу та почав будувати свою першу Буду. Чи відчував він тоді якийсь страх чи хвилювання? Навряд. Скоріш за все, його руду голову полонила цікавість і бажання зануритись в розробку. В той період життя, Петро навіть звільнився з роботи, щоб більше часу сидіти в гаражі і працювати над трейлером.




 

Розділ III. “Краплі поту”

Перші деталі для свого дітища він притягнув з будови, яка йшла поруч. Там викидали багато залишків фанери і дощок, з них і збудував підлогу та столярський стіл для роботи. Деталі шукав по всіх Штатах. Треба було знаходити спеціалізовані магазини і ком’юніті, в яких були спеціальні завіси чи молдинги для ущільнення від води стиків трейлера.

Це був доволі довгий шлях. Часто Петрик заходив в гараж з думкою, що от, сьогодні, потрібно встановити вентилятор. Потім тонув в думках про те, як це варто зробити, чи є ще щось, які деталі для цього треба, в яку сторону він має бути повернутий, тощо. Робота була не з легких. Почасти він виходив з гаража так нічого і не зробивши, а потім ще займався гуглінням та прочитанням безлічі статей, як ту роботу правильно зробити.





Він мусив вивчити абсолютно все: як працює електрика, як встановлювати запобіжники і визначити їхню величину, як зробити так, щоб двері не протікали, як працюють завіси і замки, як користуватись інструментами і, наскільки важливо, аби тумбочки всюди мали кути 90 градусів. Він вивчив цілу емпіральну систему і міряв дошку, наприклад, на 16 і 3/8 інча. Це були ще ті веселощі. На все будівництво першого трейлера Петру пішло, мабуть, півтора роки. Звісно ж, із великими перервами.

 


Ідея подорожі з кемпером по всіх Штатах полонила хлопця цілком і повністю, вона ж давала йому сили продовжувати далі і таки добудувати кемпер.



Петро пригадує, як побачив білборд “Виставка Кемперів в Чикаго!” Звісно, що він туди і поїхав. Трясця, їх було так багато! Коли він врешті дійшов до тірдропів, то засів там на кілька годин. Петро оглядав кожну деталь, відкривав та закривав двері, дивився, як працює електрика, фотографував все, що тільки можна було. А потім, прийшовши додому, довго переглядав і обдумував, як це зможе втілити в своєму проєкті. Необійшлось від перегляду нереальної кількості ресурсів. Підсумовуючи у цифрах, загалом, Петрик витратив більше тисячі годин на розшукування різного роду інформації.




Петрик повчає, що найважливіше, що ти маєш тримати в голові протягом всього виготовлення трейлера – це аби він був водостійкий. Адже вода дуже легко проходить в найменші тріщинки і шпаринки. Доволі складно зробити так, аби цього не склалося. Труднощі були і з дизайном.  Петрик зробив перші креслення ще до того, як купив причіп, і доробляв його аж до моменту, як почіпив на нього номера. Через те, що причіп дуже маленький, а це менше ніж 4м2, то потрібно було все прораховувати до міліметра.

Він міряв свої ноги, щоб вони влазились під кухнею, заміряв плечі, щоб було зручно сидіти в дверному проміжку. Робив заміри холодильника, газової плитки, усього наявного посуду, олії, вина, вилок, ножа… Все мало поміститись і мати своє місце. Це був серйозний виклик. Наприклад, коли ти сидиш в трейлері, то дуже важливо, щоб вигин кузова був не надто сильним, оскільки тоді ти не зможеш сидіти з рівною спиною.




 

А ще – функціональність. Петро каже, що йому цього дуже хотілось. А окрім функціональності, щоб все виглядало дуже естетично і натурально. Це значно ускладнює завдання. Оскільки фанера доволі дорога, він не хотів недбало розходитись з дерев’яними виробами, тож з великою обережністю вирізав бокові двері та фасади всіх поличок. Петро каже, що вийшло не ідеально, проте з першого разу. А от двері багажника (кухні),  переробляв мабуть рази зо три. Кожного разу їх викручувало, і коли вони закривались, то залишали величезні шпарини, через які можна руки пропихати.

 

Розділ IV. “Дякую, що ви є у мене”

Цікавим явищем є команда. З одного боку, в Петра її немає, а з іншого, друзі завжди допомагають і підтримують проект. Так, наприклад, влітку 2023 року, горганівці та небайдужі допомагали у просуванні трейлера: малювали ілюстрації, друкували буклети, створювали сайт, підтримували сторінку в інстаграмі та всіляко допомагали на виставках.

В якийсь момент, згадує Петро, навіть з’явився маленький чат “група підтримки BUDA” де він періодично робив опитування серед друзів, щоб підтверджувати якісь свої гіпотези щодо будівництва. Це був мабуть найцінніший момент в житті – коли одночасно більш ніж 10 людей долучились до проекту, і кожен чим міг, тим і допомагав. Петрикові подяки лунають і досі. Окремий поцілунок вдячності він повсякчас надсилає своїй нареченій Лінь, без віри і захоплення якої, з цього проєкту нічого б і не було.



 

Розділ V. “Буда”

“Та він там якусь буду клєпає в гаражі”. Так, мабуть, казав кожен охочий, коли описував, чим Петро займається. Якось він подумав, раз люди кажуть на це “буда”, то нехай так і буде. Ближче до людей, зрозуміле та просте.


Мені подобається, як люди посміхаються коли читають “BUDA”, і часто кажуть: “а й справді – буда”


В Україні нішевий ринок трейлерів. Одного разу Петрик робив дослідження і дізнався, що в США більше як 11 мільйонів сімей мають власний трейлер чи кемпер (рекреаційний транспортний засіб). Статистики в Україні по кількості трейлерів немає, але й сумнівно, що їх є більше, ніж кілька тисяч.

Петро каже, що якщо прикинути відношення кількості кемпінгів в США до населення, то виходить що в Україні мало б бути приблизно 575 кемпінгів. Тільки у Львівській області більше 40. Звісно, що і близько немає такої кількості, але і потреби в даний момент немає. Проте з долею оптимізму Петро зауважує, що кемпінги вже почали з’являтись в Україні, а це дуже тішить.


Розділ VI. “Для мрійників”

Своїх клієнтів Петрик описує як мрійників і тих, що втілюють свої мрії. Для них не проблема коли щось йде не за планом, а радше навпаки, вони цінують спонтанність і пригоди. Часто це люди, які з дитинства бачили в американських фільмах, як люди подорожують з трейлерами і хотіли теж колись таке спробувати.

Це новий тип подорожей для більшості людей, тому він цікавий і привабливий. Петро стверджує, що людям вже трохи набридли готелі і резорти. Значно цікавіше тягнути готельний номер позаду свого автомобіля і паркуватись на ніч там, де забажаєш.



Щодо ціни, то на трейлери вона вираховується досить типово. Є собівартість самого трейлера, гарантійні зобов’язання на 2 роки, маркетинг. З цікавого, то в маркетингу “BUDA” закладена тест-мандрівка. Оскільки мало хто колись пробував подорожі з кемпером, то команда пропонує це зробити перед покупкою, і з’їздити кудись на 1-2 дні, щоб відчути свободу, комфорт в подорожі.

BUDA – це не про бюджетні трейлери, оскільки це саме крафтовий та високоякісний трейлер. Ймовірно, каже Петрик, колись з’явиться простіша модель трейлера з меншим набором функцій, але по якості він точно не поступиться.


Розділ VII. “А далі, обрій”

Петрові цінності такі – справжність і простота. Найголовнішою ціллю для BUDA, є саме закохати людей в мандри. В такі, як вони є. Трохи безпорядку, часом в болоті. Мокрі в дощ, червоні в спеку. Часом сидячи на камінцях, часом на стільцях. Десь з дорогим вином, а інколи просто з тетрапаку. Головне, щоб бути з близькими тобі людьми, оточеним дикою природою.

Петро хоче поширювати культуру “Leave no trace”. Коли ти не користувач природи, а гість, який себе веде як у тьоті. Разом з тим, команда розуміє силу відновлення на природі, і заохочує людей якнайбільше гуляти поза містом. Хай це буде карапкання по скелях, катання на велику і лісі, трейлранінг, хайкінг чи навіть смаження зефіру навколо вогню.

 




У BUDA не було жодної цікавості робити посередньої якості продукт. BUDA планувалась бути крутим продуктом. Має бути стильний дизайн, супер легка і при тому міцна конструкція, автономна електроенергія, щоб не залежати від інфраструктури, якісні і екологічні матеріали.

Наприклад, Петро з командою використовує алюмінієву раму, і було доволі складно знайти спеціаліста, який би взявся за зварювання алюмінію. Але вони це зробили, і тепер мають раму в 3.5 рази легшу, ніж в конкурентів, таку ж міцну, та й до того ж вона не ржавіє. Так само багато зусиль докладено в розробку повністю утеплених стін, сонячної системи, функціонального дизайну кухні і спальні. Робити щось складне, і не таке як у всіх – це цікаво.



Приємно, що люди відчувають скільки праці в це було вкладено

 


Петро згодом зрозумів, що йому не дуже цікаво робити якийсь масштабний проект. Завжди тяжів до чогось камерного. Хоче, щоб так все і залишалось. Така собі локальна крафтова компанія, яка робить справді класний і високоякісний продукт.  Не так давно, BUDA запартнерились з командою @nakolesah, і тепер їхній трейлер буде здаватись в оренду разом з іншими бусиками.


І хоч такої інфраструктури для трейлерів в Україні, як наприклад в США, немає, Петро анітрохи не сумнівається в популяризації такого способу мандрування. З мандрівок Штатами згадує, що коли в трейлері не було душу, туалету і пральної машини, вони з нареченою не відчували жодного дискомфорту. Майже в кожному кемпінгу це все є, тай не тільки в кемпінгу, а і на заправках, в деяких парках, пляжах. В Україні, це теж десь є, проте на пошуки потрібно витратити більше зусиль.

 

 

Петро розповідає, що в США є бага​то “примітивних” кемпінгів. Вони безкоштовні, і там хто перший приїхав – того і тапки. Там завжди є туалет, столик з лавкою і місце для вогню. А чи потрібно щось іще? Важливим є те, що в США дуже цінується простір, тому, якщо кемпінг розрахований на 10 автомобілів, то більше туди і не заїде. Крім того, всі місця є розділені деревами, тому ти відчуваєш приватність, тож не особливо чуєш чи бачиш сусідів.

Тут, в Україні, в цьому контексті є повна свобода. Завше можна з’їхати з дороги і стати десь коло річки, чи поїхати на скелі та заночувати в лісі. Де ночувати – вибираєш сам. Петро чітко дає зрозуміти, що проти джипінгу, завжди варто використовувати наявні дороги, щоб якнайменше шкодити довкіллю. А в гори, а туди треба ходити на своїх двох, а не їздити. 

 

 

Усі фото люб’язно надані нареченою, Лінь
Сторінка BUDA

 

 

 

Leave a reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *