Роман Михайлюк
Що славного є в цьому районі для жителя “Великої України”, щоб вартувало кілька годин трястися убитим асфальтом через Торунський перевал? Та й чимало що, і саме через те, що, наприклад, франківчанам сюди незручно добиратися, це все сприйматься як особливо цінне.

Карпатські локації: Міжгір’я, Колочава та околиці

Карта для проходження маршруту: природний парк Синевир, Колочава.

Цікаві локації рівномірно всіяні цією територією і вартують окремих повідань, але короткий список виглядає десь отак:

Водоспад Шипіт та Боржава

Карпатські хребти: Боржава

Водоспад Шипіт і растаманське поселення хіппі вище за течією, вкупі з буковим пралісом з неймовірно покрученими деревами. Та й сам хребет Боржави, відомий взимку своїми лижниками, що там блукають та потрапляють у лавини, а влітку – привільними плаями, які чимось мені нагадують Крим. Може буковими лісами навколо яйл, а ще більше – дефіцитом води в мініатюрних “сльозах”. До речі, вода дуже смачна, аж солодка.

Синевир

Мабуть, навідоміше й найбільше озеро Синевир, до якого можна йти з Торунського перевалу, ну і власне стандартний маршрут з Межигір’я. Завітайте  на автостанцію, де привітна пані вам повідомить про “буде аж ввечері”, і вертайтесь на різдоріжжя, де ловіть авто у потрібному напрямку. До речі, їх не мало, нарід підробляє приватними перевезеннями або хоч бензин собі компенсує. Очікування скрасить ніби як 500-річний дуб, який ніби як 4 м завтовшки. Не знаю, де там 4 метри, але в дощ це єдиний прихисток, що вас прикриє від води. Красивенне дерево.
Дорогою варто завітати “до ведмедів”, в унікальний для України заклад реабілітації цих тварин.
Після Синевиру, якщо є час і натхнення – можна через присілок Свободу перейти до Осмолоди, Івано-Франківська область. Варто й відвідати музей сплаву і взагалі, тут що не село, то є своя кляуза (або її рештки). Унікальні місця для неквапливого тихого туризму, особливо для тих, хто душевно заслаб від стократних підоймів на Говерлу. (:
Синевир і Шепіт, разом з їх легендами, сувенірними ринками, “справжнім закарпатським вином” в півторашках і запахом шашликів лишається позаду, а ми з Межигірської  траси звертаємо праворуч і прямуємо до Колочави. По дорозі, в с. Негровець – старовинний дерев’яний храм Архангела Михаїла, також є старовинна церква Святого Духа в самій Колочаві, яку відносять до найкращих зразків “храмів межигірської групи”. Справді, вражає.

Колочава

Й сама Колочава має псевдо “місто 10 музеїв”. Або 20 чи 30, різне кажуть… і таки так, один скансен “Старе село” чого вартий – чимось подібний на Музей архітектури і побуту в Пирогові, але з закарпатським колоритом, а ще й з справжньою вузькоколійкою з автентичним потягом. Тільки в ньому можна провести цілий день. Докладніше про колочавські принади можна прочитати, наприклад,  тут.

Але досить музеїв, ми ж гірські мандрівники. Над нами височать вершини, одні гарніші за інші. Одна Стримба чого вартує, а на Негрові можна пройтися сотнями метрів старовинних шанців Першої Світової, викладених з каміння. На полонинах пасуться коні, вівчарі ганяють отари овець…
Коли ми вперше (ех, як давно…) сюди потрапили, відчуття були неземні – до горизонту тягнуться і тягнуться пасма гір, і все незнайомі вершини. Фантастичне враження, після добре вивчених Горган чи Свидовця-Чорногори… Ходіть незнайомими дорогами, друзі.

Острови сміття на Вільшанському водосховищі і мої дронопригоди

Але в Колочаві, окрім стрімких вершин і відомих музеїв, ще й третя, гм, сторона медалі. За годину ходи вниз течією Тереблі розташовано Вільшанське водосховище з “сухою” бетонною греблю, яка нагромаджує об’єми води, яка потім через пробитий двометровий тунель, йде скрізь гору до сусідньої ріки з оригінальною назвою Ріка. Фокус в тім, що різниця по висоті сягає 210 метрів, і енергія падіння маси рідини чималенька. Тунель, до речі, почали планувати ще в Чехії, але реалізували при СРСР. Пробивати його почали одночасно з двох сторін гори, і примудрилися зустрітися з точністю до 2 см. Я не перевіряв, але це вражає.

Вперше на водосховище я потрапив років з п’ять тому, в пошуках крокусів на його берегах. Крокуси, щоправда, знайшов, але ще більше було того, чим це місце останніми роками прославилося на всі Карпати. Пластикове сміття. Ні, СМІТТЯ. Його тут стільки, що можна розмазати по решті Українських Карпат і ще вистачить відсипати кудись до Румунії. Сміття, що занесене намулом. На берегах і під водою. Сміття під деревами і на деревах. Пластик, що весело пливе серед сонячних бліків, і пластик, що тужливо стогне на заході/сході сонця, коли зміна температури міняє об’єм пляшок. Білий, зелений, коричневий. З етикетками і без, пиво і “солодкі води” – це якщо про пляшки.
А крім пляшок – корпуси моніторів, дверцята холодильників, просто пінопласт, монтажна піна, шини і дитячі іграшки, і ще тисяча мільйонів всякого дрантя. Обабіч доріг світяться купи дитячих памперсів як ознака, що цивілізація не поминула благодійним крилом мєстних мамусь, поки татусі обнімали дволітрухи “закарпатського світлого”. Чи навпаки, не знаю, але результат видимий якщо не з космосу, то з висоти пташиного польоту.

Ви знаєте, як утворилися наші гори? Довбуш був упіймав чорта та запхав під землю. А той не хтів, виривався, буцався під землею рогами та й помєцкав тими рогами рівну до того землю. Отак стали Карпати. То я думаю, що того сміття всього не визбирати, тра нового Довбуша, абис ймив єку нечисту силу, щоб ті горби колочавські завалити, вирівняти і натовкти нові. Може, кілька років чисті простоять.
Місцеві кажуть, що винний хтось “нагорі”, що не дає їм землі під сміттєзвалище. Справді, нема його. Але який чорт заставляє умовного Василя купляти на рік сотню пляшок “Закарпатського” і вергати їх в ріку? Або гуманніший спосіб, не просто в ріку – сипати на берег, “вода забере”. Та візьми їх, сплюсни і складай за стодолою, раз тебе так пре його жлуктити гектолітрами. Але щось не видно за стодолами стосів і міхів з пластиком, зате видно його на землі і на воді. Ех, люде, люде…
А наразі маємо те, що маємо. Можна проводити тури екстремального відпочинку. Ну водять же іноземців, яким нецікава їх акуратна Європа в Чорнобиль? Можна ще й підсипати сміття, довезти його з інших районів  і областей. А де екстремальний туризм, там і екстремальні відчуття з емоціями. Поділюся однією історією, що сталася цієї весни. Взяв я сюди свого Мавіка, то квадрокоптер такий, бо сміття давно перефотографував в фас, профіль і всяко, а захотілося з висоти побачити ситуацію.
А локація така незручна, просто еталон незручності. Стрімкий берег, який під 45 градусів сповзає у воду (холодну весняну, і глибочезну просто під берегом). Зверху нависають гілки дерев. Не те, що аеродром для дрона – сам тільки й дивись, щоб в льодяну воду не зсипатися. Попливеш разом з сміттям до турбін Теребле-Річкової ГЕС). Якось косо-криво, але стартанув, зафіксував супутники (треба для стабільного польоту), роблю кілька прольотів з розворотами, все ніби добре.
Думаю, гаразд, пора додому… але от ще трошки, от з цього місця проведу панораму. Набираю висоту, і тут (одразу скажу, що досвіду пілота в мене не сильно більше нуля, швидко сканувати екран пульта, де купа циферок і індикаторів – тоді ще не навчений був, та й зараз не все добре) – і тут з пульта долинає, щось про “лоу крітікал бетері, лоу крітікал бетері !!! “. А я ж бачу, що батарея дрона має ще половину заряду, це не мало, зовсім не мало – і вирішую добити панораму. А воно кричить щось не нашенською, пищить сигналом, діє, словом, на нерви, перебиває політ творчості і взагалі. Воно вересканить, я знімаю, і вже на відчутних  нервах тягну дрона вниз і до берега… І тут екран пульта гасне.
Я спершу не зрозумів трагізму ситуації, подумав, шо кнопку якусь не ту натиснув… натискаю всьо, а нічо не реагує. Глухо, як танку. І тут до мене доходить, що попередження про критично низький заряд батареї стосувалося не дрона, а пульта, там теж батарея… Отакий чемпіонат ідіотизму, і в мене очікується золота медаль.

Так власне дрон. Поки не вмер пульт, я його тягнув до себе, ось він висить, красава, переді мною.  Чітко висить, стабільно, видно, що мінімум 15 супутників зловив і довольний від свої досконалості, чекає команд пілота. Лиш одне заважає нашій зустрічі і теплим обіймам, він висить на висоті метра три… і десь на такій же відстані від берега.
Мені не приходить іншого порівняння в голову, як от така картинка. Ніби мама дивится на своє дитятко, якому зараз прийде лихо… а між ними непробивне скло і нічого вона вдіяти не може. І те лихо все ближче… Вибачте, якщо уявили, моторошне таке видовище. Що я тільки не робив. Приєднював до пульта повербанки – всі розряджені. Шукав шнурок, щоб закинути на дрона, хай би там заплуталося, намоталося, то б мож витягнув. Як назло, не знайшов. Зате знайшов здоровенну гілку, пробую нею підчепити товариша і до берега притягти. Хрясь, хрясь, дирк, дирк пропелерами… ні, та ще втоплю завчасно, так собі ідейка.
Так що, стрибати в воду, якщо він піде на зниження? А як голими руками  ловити з льодяної глибокої води кілограмового вертольота з чотирма  скаженими гвинтами, що падає тобі на обличчя? м-да-а… До мого “аеродрому” десь так і є, біля 20-25 метрів, і хто зна, що цей робот собі намислить, стартане зараз туди напряму, з приземленням об круте урвище, якщо я не встигну добігти, чи з набором висоти 50 метрів, щоб вліпитися в гілки дерев і бахнутися на кручі, чи буде сідати там, де є, в те болото з пляшками.

Сміття в Карпатах

Три варіанти, і жодний з них не має 100% переконливого прогнозу. Теоретично, дрон мав уже давно повернутися “на базу”, але чогось в його мізках це не спрацювало… схоже, що зробить “landing” там, де висить… жахливий фінал, якщо чесно. І тут якісь добрі сили приходять мені на допомогу. Я помічаю, що мій Мавік повільно, пові-і-ільно дрейфує, і не кудись, а до берега. Чи то мої прохання, чи “припрошування” патиком, чи обертання Землі з якоюсь там коріолесовою силою, але він уже в двох метрах від берега… півтора метри… Далі щось сумбурне в пам’яті, лиш бачу в свої руках дрючок, а під ногами диркає-креше пропелерами на берегу мій коптер. Ну, не знаю, це якби до-о-овго парашут не розкривався, а потім бах і чогось сам відкрився, коли на землі вже гриби в траві видно. Кілька подряпин на пропелерах і багато диму від підгорілої нервової системи. Моєї, звичайно, а сам дрон зручно вмостився в чемоданчику і про все це забув.
Ну, а висновок з того такий, ходіть люди в гори, але своє сміття доносьте не до тих місць, звідки воно піде у воду, під воду, і над воду!
Усі використані фото з особистої колекції Романа Михайлюка, копіювання або поширення тільки зі згоди автора.
 

Leave a reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *