Маттерхорн – легендарна вершина в Пенінських Альпах, розташована на кордоні Італії та Швейцарії. Має форму піраміди з яскраво вираженими чотирма гранями – гребнями Хьорлі, Цмут, Фурген та Ліон. Також гора має дві вершини та невелику сідловину між ними. На швейцарській вершині встановлена статуя святого Бернарда, а на італійській – сталевий хрест. Назви вершин походять від країн з яких були здійснені перші сходження, а не від територіальної приналежності. Обидві вершини знаходяться на кордоні вищезгаданих країн. Найвища точка гори сягає висоти 4478 метрів над рівнем моря.
Маттерхорн: північна стіна і коронавірусна епопея
Найближчими населеними пунктами біля гори є містечко Червінья (Cervinia) зі сторони Італії та Церматт (Zermatt) зі сторони Швейцарії. Зі сторони Цермату гора має характерний профіль, який точно знайомий любителям гір. Цей вигляд насторожує, навіть трохи відлякує, і мабуть, саме тому перші спроби сходження були зроблені з протилежної сторони, з Італії, звідки гора виглядає не так суворо. Проте зовнішній вигляд буває оманливим. Після кількох невдалих спроб піднятися на гору італійським гребнем Ліона, шлях зі сторони Швейцарії виявився легшим.
Перше успішне сходження було здійснене гребнем Хьорлі в 1865 році. Вже через кілька днів після першого успішного сходження був пройдений маршрут гребенем Ліона. На сьогоднішній день обидва гребні залишаються популярними для сходжень. Два інші гребні – Цмут та Фурген є трохи складнішим завданням, тому вони не такі популярні. Слід зазначити, що Маттерхорн був останнім з високих чотиритисячників Альп, на який ступила нога людини.
Піднялися ми класичним маршрутом гребенем Хьорлі. В наступні роки ще кілька раз піднімався на вершину з різними людьми різними маршрутами. Кожного разу отримував неймовірне задоволення від сходження і за дивним збігом обставин, кожного разу на вершині була прекрасна сонячна погода. Якби я був Сізіфом і мав можливість обрати гору на яку котити камінь, то довго б не думав. Вже давно, практично після першого сходження, в мене в голові крутився план як би то залізти на північну стіну Маттерхорну, яка є досить не простим завданням, в порівнянні з гребнями. Якщо вже зовсім точно як залізти та злізти я прекрасно знав, а от з ким і коли, це вже інше питання, про яке вам розкажу.
Від ідеї до втілення
Північна стіна Маттерхорну є набором сніжно-льодових полів, розвалених скель, кулуарів та каміння. При чому ця суміш може бути в будь-яких комбінаціях: чи то лід чи скелі засипані снігом, чи скелі покриті льодом, чи лід покритий каміннями. Одним словом все на купу з перепадом висоти біля тисячі метрів.
Влітку, коли температура вночі від’ємна, а вдень додатня за цельсієм порода сильно руйнується водою, яка вдень тече, а вночі замерзає, що призводить до частих каменепадів на маршруті. Також влітку дуже популярний маршрут Хьорлі, на якому часто з-під ніг альпіністів каміння летить в сторону північної стіни. Отже, влітку небезпечно, а от взимку те що треба. І людей, плюсових температур та каменепадів практично немає, а від’ємні температури на маршруті лише заставляють швидше рухатися догори.
Хто ходить в гори, той знає, що зимові сходження на порядок важчі за літні. І світловий день короткий, і холодно до біса, в теплому одягу та черевиках не так зручно пересуватися. Всі дії займають більше часу та зусиль. Щоб схоження було успішним треба добрих та надійних партнерів в команду. От тут все не так просто.
До 2014-го року я кожного літа вибирався в гори Кавказу на не менше як двадцять днів, а то і довше. Літом 2012 пробув в горах повних два місяці, дуже продуктивний сезон видався. Взимку мене задовольняли Карпати, в міжсезоння переважно кримські скелі і все було добре. В 2014 все змінилося – до агресора, ні ногою.
Довелося шукати нові можливості для заспокоєння своїх амбіцій. Так відкрив для себе Татри та Альпи. Крім вище згаданих проблем додалися ще проблеми з візами. Тому про стабільну команду для сходжень можна було лише мріяти. Люди з якими раніше ходив в гори, трохи відійшли від альпінізму, але не далеко, ще іноді вибираємося разом провітритись. А от нове покоління ще недостатньо підросло для складних зимових маршрутів. Проте є один чоловік, який завжди готовий кудись лізти і пора року не має значення. Це Ігор Бабенчук.
Ще на першому десятку двохтисячних Ігор з дружиною Тамарою вчив мене як в горах ноги переставляти і натоптали разом багато снігу, і вечорами чаю випили не один казан. В січні 2015-го поїхали ми бандою в гори Киргизстану лід довбати, з Ігорем ми вже були як напарники. Тоді одразу з’явилася реальна нагода та бажання втілювати мрії, лізти на стіну Маттерхорна. Проте вже було мало часу для підготовки і робити ще один виїзд в гори було накладно в фінансовому плані. Тому того разу не склалося.
Через кілька років бажання вилізти цим маршрутом досягнуло максимуму, і я написав Богдану Мірчуку з пропозицією піднятися на цю вершину. З ним ми разом піднімалися на Маттерхорн осінню 2014-го, і після того він також не сидів на місці, активно ходив в гори, був в хорошій формі. Довго не думаючи він сказав, що готовий. Через кілька днів Богдан запитав чи я не проти щоб з нами ліз Тарас Павлишак, то наш спільний друг. Лізти втрьох мені не дуже подобається, краще коли двоє або четверо людей, тому одразу подзвонив Ігорю.
Він також вже давно мав велике бажання залізти на цю гору, навіть в 2008-му зробив з друзями спробу, але до вершини тоді так і не дісталися. Ніби все було добре, всі готувалися до великої пригоди. Лемко готувався найактивніше, так готувався що за кілька днів до виїзду він впав і пошкодив спину. Добре що все обійшлося, може хіба за кілька років буде в Богдана ще один індикатор погоди. Тому вирішив на гору лізти лише з Ігорем.
Також, я написав кільком надійним друзям з пропозицією долучитися до процесу, але без сходження, розповів куди збираємося залізти і що нам не завадить група підтримки. Погуляти під схилами гори, побачити Церматт та відчути атмосферу гір це також велике задоволення. На фоні закриття кордонів більшість людей відмовилися від такої пропозиції, але не Олько Гордійчук. Його задниця за кілометр чує пригоди і не може такого пропустити, а цього разу добре прислухалася і вчула пригоди за дві тисячі км від дому.
Дорога
Ну нарешті все почалося. Запакували необхідне спорядження в надійного чотириколісного помічника на львівських номерах і вирушили в сторону Польщі. Ми ще навіть не підозрювали скільки ночей проведемо в бусі. В день нашого старту, з самого ранку всі соцмережі кипіли повідомленнями про закриття кордонів з Євросоюзом в зв’язку з поширенням епідемії коронавірусу. Але в нас була ціль і ми маленькими кроками долали перешкоди на нашому шляху. Поїхали на пункт пропуску Краківець, з надією на те, що там великий потік людей і перекривати цей пункт пропуску будуть в останню чергу. Все було більш-менш добре, черг не було і ми швидко покинули територію України і впритул наблизилися до сусідньої Польщі.
Ситуація на польській стороні була трохи напруженою. Всі прикордонні службовці ходили в скафандрах з фольги, чимось схожих на космічні. В бажаючих потрапити в Польщу міряли температуру, запитували про самопочуття, просили заповнити анкету з різними даними, типу де перебував останнім часом, контактні номери близьких людей, щоб зв’язатися з ними якщо з нами щось трапиться і всяке таке. Зараз це виглядає як звичайна процедура для входу в гіпермаркет Епіцентр, але для нас виглядало, як перевірка перед вильотом в космос. Ще додавало драматичності те, що все відбувалося вже вночі і мені постійно хотілося кашляти, бо я на днях повернувся з Татр, де трохи переборщив з холодним пивом і мав неприємні відчуття в горлі.
На кордоні з Чехією помітили багато поліцейських машин, які зупиняли тих хто в’їжав в Польщу, ну а ми проскочили ще один кордон. Приємно тішили майже пусті дороги та напівпустий супермаркет, куди ми заїхали докупити продуктів та пообідати. Здавалося, що все йде гладко, але насторожували ще кордони з Німечиною, Австрією та Швейцарією, а потім ще все те саме в зворотньому напрямку. Як виявилося наші переживання не були марними.
Німці зупинили нас на в’їзді в свою країну. Вони були без скафандрів, проте в масках. Звичайна процедура, ваші паспорти, куди прямуєте? Як себе почуваєте? Можна заміряти вам температуру? Коли термометр у всіх трьох показав по 38 градусів цельсія, і поліцейські швидко відійшли на безпечну відстань від нас, і ми продовжили не просто спілкуватися, а перекрикуватися. Вони наполягали на тому, що нам потрібно пройти обстеження, я намагався пояснити їм, що з такою температурою я б не міг керувати авто та ще й збиратися лізти за кілька днів на гору. Найважче було стримувати кашель, а то б точно нас ізолювали. За кілька хвилин нам ще раз з витягнутої руки всім по черзі поліцаї приклали термометр до лоба. Сцена була епічна. У всіх була законна температура в районі 36.6. Нам побажали успіху та щасливої дороги.
Тепер ми вже були готові до всього. Соцмережі вже горіли від повідомлень, що все в Європі перекрито та паралізовано, але ми бачили ситуацію на свої очі і продовжували наш шлях. Ми не знали чи зможемо дістатися до Швейцарії в той день, і не хотіли зупинятися на ніч, бо на наступний день можна було вже нікуди і не виїхати. Нам пощастило, в Швейцарію ми потрапили ще до опівночі і вже без пригод. Всі наші намагання знайти житло на ніч щоб відпочити закінчилися поразкою. Готелі закрилися в зв’язку з вірусом, для когось було надто пізно щоб приготувати нам номери. А нам ще залишалося біля чотирьохсот кілометрів до місця призначення. На автобанах кілометри летять швидко. Зупинилися поспати на парковці вже за кілька десятків км від Цермату.
Від Церматту до притулку Хьорлі
Зранку поснідали і погнали далі. Містечко Церматт є дуже затишним та мальовничим, а ще в нього заборонений в’їзд автомобілям з дизельним двигуном. Тож бус ми залишили на парковці в містечку Теш, що є останнім перед Церматом. З Тешу можна дістатися до Церматту на поїзді чи таксі, проте ми вирішили прогулятися пішки, щоб трохи розімнути ноги після далекої дороги. Зігрівала нас думка про те, що в Церматті ми сядемо на підйомник, під’їдемо якнайближче до підніжжя гори (до чорного озера), там пообідаємо, ще кілька годин і доберемося до притулку Хьорлі, де вже зможемо відпочити. Не так сталось як гадалось, в касі нам сказали, що зранку почався карантин і ми запізнилися на день.
Підйомники не працюють, всі готелі закриваются. Ми піднімалися лижною трасою, час від часу скорочували дорогу через ліс, часом снігу було вище коліна, часом була добре вкатана дорога. Ще з перших хвилин підйому ми зрозуміли, що до притулку Хьорлі нам за день не добратися. На щастя, наметів в нас не було, а то б поставили на лижній трасі, а зранку влаштували б епічну фотосесію. Я знав, що на березі чорного озера є капличка, в якій можна сховатися і переночувати, раніше альпіністи ховалися там при негоді. Ми з Ігорем добралися до того озера якраз на заході сонця. Також біля озера є однойменний готель, який був зачинений. Ми пробували достукатися до персоналу, який був в середині, але нам не відчинили.
Іти в капличку не поспішали, там кам’яна підлога, карематів в нас також нема і лавки вузькі та короткі. Вирішили роздивитися будівлю верхньої станції підйомника, яка була зовсім поруч. Подумали, що може бути технічне приміщення, де наприклад ретраки чи снігоходи паркують, чи може ще щось таке, нам би від вітру заховатися і ми дамо собі ради. І як то кажуть: “хто шукає – той знаходить”. Знайшли відчинений туалет, навіть, два. Поселилися на підлозі в жіночому, там було більше місця, і так, дівчата трохи акуратніші за хлопців. В нас були дві кабінки з унітазами, гаряча та холодна вода в умивальнику, розетка для зарядки телефонів, навіть опалення було, але ми його виключили, бо було досить тепло, а обігрівач шумів коли вмикався.
Олег згадав, що не просто так ніс фото техніку з собою і що прийшов час фотографувати нічний Матерхорн на фоні зоряного неба. Ну такі фотографії робляться не за одну хвилину, і не з першої спроби. Олег виставляв таймер на фотику і забігав грітися всередину, потім вибігав дивитися що вийшло. Одним словом працював в тандемі з датчиком руху. На диво це нас веселило.
Сходження
Вранці ми прокинулися зі свіжими силами та легким відчуттям крепатури в м’язах. Поснідали і вирушили далі під гору до притулку Хьорлі. Ми вже нікуди не спішили, в нас був весь день попереду. Дорога далася не легко, особливо для Олега. В притулку є зимова кімната на другому поверсі, вхід в неї по драбині схожій на пожежну, не дуже зручно підніматися, проте ніколи вхід не задуває снігом. В кімнаті зруні чисті матраси, світло, розетка і туалет. Умови навіть дуже комфортні. На терасі притулку нас пригріло сонечко, ми роздяглися та приймали сонячні ванни, але без фанатизму, щоб не згоріти. Також прийняли добрячу порцію їжі, чаю, і навіть, кави. Якраз прийшов час починати фінальну підготовку до маршруту.
Ми зібрали все необхідне спорядження і вирішили прогулятися до початку маршруту, щоб добре роздивитися рельєф та дорогу, якою нам лізти наступного дня. Від Притулку ми пройшли до початку класичного маршруту, а далі повернули траверсом вправо. Під ногами було багато снігу, доводилося топтати глибоку траншею. Ми дійшли аж до бершрунду – до місця де потрібно зв’язуватися мотузкою та продовжувати рух вже зі страховкою. Ці розваги залишили вже на наступний день, також залишили цілу купу спорядження в мішку в невеликій сніжній ямі. Над мішком зробили тур з кількох каменюк, щоб вночі легше було відшукати наше добро.
Добре роздивилися, що нас чекає на старті та зробили кілька фотографій північної стіни, щоб по них можна було краще орієнтуватися вже при сходженні. При поверненні до притулку, ще краще протоптали собі дорогу, і вже були впевнені, що до початку маршруту вночі потрапимо без проблем та збережемо трохи сил. В притулку приготували вечерю, ще раз переглянули опис маршруту, узгодили з Олегом комунікацію, спакували рюкзаки і лягли відпочивати. В рюкзаках були пухові куртки, аптечка, один бівачний мішок на двох, один пальник-джет зі стограмовим балоном газу, дві упаковки Їdlo, два снікерса, кілька кусків сиру та ковбаси, кілька пакетиків чаю, дві півлітрові пляшки з водою. Часто так буває, що перед сходженням погано спиться, так було і в цей раз. Але лежаче положення в теплому спальнику забезпечує непоганий відпочинок.
Друга година ночі. Підйом. Легкий перекус з чаєм і ми готові стартувати. Погода просто бомба – небо зоряне, а мороз тріскучий як в Карпатах на Різдво. Хочеться бігти щоб зігрітися, але ідемо розважним кроком, щоб зберегти сили, вони нам ще знадобляться. За хвилин сорок від старту ми вже були біля того самого бергшрунду, де залишали спорядження. Нарешті зігрілися. Зв’язування та розвішування на себе спорядження зайняло кілька хвилин, системи одягнули ще в притулку, щоб не робити це на морозі. Перелізли через бергшрунд і вийшли на льодові схили. Знов захотілося бігти, щоб зігрітися, але на льодовому підйомі сильно не розженешся. Йдемо одночасно, я кручу бури та, по можливості, між каміння закладаю закладки чи френди, це трохи швидше, ніж бури крутити.
Ігор позаду все викручує та знімає. Від льоду мерзнуть пальці на ногах, час від часу трапляються сніжні острівки, де можна стати не лише на передні зуби кішок, а на всю стопу та зробити кілька махів ногою. Зігріваємося, як можемо. Десь вдалині за горизонту вилазить сонце, ми на північній стіні, тому його промені зможемо відчути на своїй шкірі не раніше ніж на вершині. Все одно після світанку стає трохи тепліше.
Після льодових полів маршрут забирає траверсом вправо, через скельні виступи. Далі по діагоналі і вверх через скельні стінки виходимо до великого внутрішнього кута – рампи. Якраз тут найцікавіше лазіння. Скелі на диво сухі, трохи припорошені снігом. Час від часу трапляються льодові міні річки, доводиться витягувати інструменти та лізти з ними. На складніших ділянках скидаю рукавиці, щоб краще відчувати скелю, як тільки пролажу, то одразу одягаю рукавиці та відігріваюся. Чим вище, тим більше льоду. Знов мерзнуть ноги. Знов скелі, можна відігрітися. В якийсь момент рампа закінчується і дорога ніби повертає вліво, бачимо притулок Солвея на гребені Хьорлі, туди нам не треба.
Повертаємо праворуч і за невеликим гребнем нас чекає ще трохи крутого льоду. Добре, що майже всю зиму прольодолазив і легко справляємося з перешкодою. Зупиняємося трохи перепочити та перекусити. Вода замерзла, в горлі пересохло, їжа на суху не лізе, перекус закінчено рухаємося далі. Проходимо важкий траверс вправо, ще кілька затяжних льодових кулуарів вверх та виходимо на розвалені скелі середньої складності. Нарешті трохи відчули висоту, швидко рухатися стає все важче, хочеться час від часу віддихатися, починає поболювати голова. Терпимо. Ліземо дуже акуратно, страховка трохи краща ніж уявна.
Далеко внизу видніється льодовик і хочеться спуститися до нього, але вже на наступний день. Далі виходимо на гребінь, який поступово виположується. 17:00 ми на італійській вершині, гріємося в променях сонця, що заходить, кілька фото, пакуємо зайве залізо в рюкзаки і вирушаємо на спуск через швейцарську вершину і далі по гребню Хьорлі. Наша мета дістатися до темряви до притулку Солвея, що на чотирьох тисячах, там можна заночувати, щоб не спускатися вночі. Спуск я добре пам’ятаю, то основним завданням була боротьба з втомою та гірською хворобою. Неспішно доповзли до притулку і нарешті розтопили воду. Ну дуже смачна вода на такій висоті, особливо, коли перший ковток за день робиш о восьмій вечора. Далі пішло все, що було, і чай, і сир, і омлет від їдло. Все залетіло, як в пусту яму.
Передали Олегу та рідним, що в нас все добре і пішли спати. Спалося дуже добре, вранці прокинулися зі свіжими силами, з’їли по шматочку хліба з сиром запили чаєм і продовжили спуск. Передали Олегу, що будемо на місці через три години, щоб збирав наші речі і варив чай. Олег не відповів. На диво спусковий гребінь бус сильно засипаний снігом, що нам добряче полегшувало спуск. Місця, де влітку доводилося злазити, ми проходили пішки, ніби зимою з Малої Говерли. Досить швидко ми були вже біля притулку. Олег лежав всередині з квадратною головою, його, як то кажуть: “накрило”.
На спуску не було нічого особливого, помало переставляли ноги і вже за кілька годин в Церматі сіли на поїзд і добралися до буса. Перекусили і одразу вирушили в дорогу. А от добирання додому перетворилося на нову пригоду.
Дорога додому
Нас знову чекали кордони кількох країн і через загострену ситуацію з поширенням вірусу в нас просто не було шансів уникнути пригод. До кордону Швейцарії-Австрії ми докотилися досить швидко. Після спуску з гір енергія в тілі здається нескінченною і кілометри на пустих автобанах летять швидко, ніби магебайти в роумінгу. Швейцарський поліцейський лише глянув на номера буса і махнув рукою, щоб ми швидше проїжджали.
Австрійський прикордонник пояснив нам, що ми можемо пересуватися в їх країні лише транзитом і не можна ніде зупинятися на ніч. Нам такі умови підходили, навіть, дуже, то ж ми підписали письмову згоду і рушили далі. Німці були ще більш лаконічними, запитали звідки їдемо, куди їдемо та побажали щасливої дороги.
Здавалося, що залишилося кількасот кілометрів хороших доріг, кордон з Польщею, яка завжди була лояльною до українців, і ми зможемо пити чай вже вдома. Насправді, потрапити в Польщу виявилося не так легко. На кордоні ви встали в шстдесятикілометрову чергу (уявіть собі, 60 км машин на автобані). Більшість машин були фурами, які застрягли тут надовго. Між фурами був утворений коридор, яким їздили машини волонтерів червоного хреста та мальтійської служби допомоги та роздавали воду та продукти водіям, які стали заручниками ситуації. Ми трохи нагло скористалися коридором щоб проскочити до з’їзду з автобану.
Звичайно, нас зупинили поліцейські, які пояснили, що так не можна робити і вже почали виписувати нам штраф в розмірі 240 євро. Тут нас виручив Олег, зі знанням німецької мови, він пояснив ситуацію, і ті вирішили нас простити і сказали з’їжати з автобану і їхати на пункт пропуску в містечку Гьорліц. Їх рішення співпало з нашими бажаннями, ми подякували і попрямували у вказаному напрямку. Слід зауважити, що англійську поліцейські також розуміли, але слухати нас стали лише тоді коли звернулися до них їх рідною мовою. Тому не лінуйтеся вивчити кілька слів мовою країни в яку збираєтеся, це ніколи не завадить.
В Гьорліці нас чекала вже трохи менша черга з бажаючих потрапити до Польщі, ми відстояли всього біля восьми годин. Місцеві жителі організували, для таких як ми, пункти підживлення смачними стравами. Між машинами ходили волонтери, роз’яснювали ситуацію просили заповнити наперед анкети, щоб зекономити час прикордонників. Коли діло нарешті підійшло до перетину кордону, то нам пояснили, що в Польщу можуть в’їжати лише громадяни Польщі та особи, що мають дозвіл на проживання чи працю в Польщі. З нашої компанії таку можливість мав лише Ігор, проте він вирішив продовжувати пригоди з нами, а не шукати нових самотужки добираючись серед ночі до Катовіце.
Далі було веселе продовження ночі, дзвінки в різні посольства, спроби вирішення ситуації. Нам підказали один можливий варіант як потрапити додому. З Австрії можна було потрапити до Угорщини лише через один пункт пропуску і лише в певні години між 21:00 вечора та 5:00 ранку, а вже в Угорщині по транспортному коридору пропускали до України. Проте щоб потрапити на той завітний пункт пропуску нам потрібно було об’їхати Чехію, в якій оголосили воєнний стан і не пропускали нікого. Прикинули по гугл карті, що їхати нам біля тисячі кілометрів і до 5:00 ранку ми вже ніяк не встигаємо, тому вирішили провести ніч на парковці на автобані щоб трохи відпочити, а вже вранці вирушити до омріяної цілі.
Ми знали пункт пропуску через який пропускають з Австрії в Угорщину, а от про в‘їзд в Австрію інформації не було. Ми вибрали найкоротший можливий шлях і зазнали фіаско. Австрійські поліцейські взяли наші паспорти і повернули зі штампами про заборону в’їзду у зв‘язку з карантином. При спробі повернутися в Німеччину нам розказали таку ж історію, типу карантин і пустити вас не можемо. Ми не дуже раділи перспективі очікувати закінчення карантину на мості через Дунай, між двома європейськими країнами, тож довелось використовувати всі комунікативні здібності, щоб покращити ситуацію.
Якраз в цей час, Олегу на пошту прийшов лист від представника українського посольства в Австрії з детальним поясненням маршруту слідування. Виявилося, що і в Австрію слід їхати через конкретний пункт пропуску. Подумали що це буде наша остання спроба, якщо не вийде, то залишаємося в Німеччині, не пропадемо. Ще кілька сот кілометрів мальовничими дорогами вздовж Дунаю і нас радо вітали австрійські прикордонники. До Угорщини докотилися швидко.
Там добре відчули всі переваги карантинного режиму. Маски, скафандри, термометри, метушня на кордоні; на заправку вхід не більше ніж п’ять чоловік, проте біля входу черга з пятидесяти людей це норма. Далі нас чекав кордон з батьківщиною. Дуже хотілося додому, але кілометри бігли вже не так швидко. Десь до району Будапешта поліція слідкувала за трафіком з’їздах з автобану, а вже після столиці контролю ми не помічали. Поїхали найкоротшою дорогою, так як на гарячу лінію МЗС дозвонитися не змогли, а на сайті знайшли інформацію, що працюють всі пункти пропуску між Україною та Угорщиною.
Виявилося що не всі, а лише один. Ще трохи часу в дорозі і ми, як ніколи, зраділи вигляду наших прикордонників. Крім стандартної процедури проходження кордону нас попросили заповнити невелику анкету та погодитися на самоізоляцію на два тижня. В анкеті потрібно було вказати країни в яких були за останні десять днів, виявилося мало місця щоб перерахувати всі, які ми встигли відвідати.
Від дому нас віддаляли якихось триста кілометрів наших рідних автобанів з вбудованими обмежувачами швидкості.
