Багатьом українським альпіністам і тим, хто часто подорожує доводилося стикатися з брендом Fram Equipment, який має в своєму асортименті чималий вибір спорядження для висотних сходжень. Сьогодні зі мною його засновник – Олексій Келін, і ми говоритимемо про гори, сходження та наскільки досвід здобутий в експедиціях допомагає будувати та розвивати свій бренд. 

Олексій Келін: тільки команда може досягнути складних цілей 

Чи можеш пригадати свої перші кроки в подорожах та як потрапив у альпінізм?

Вперше у підлітковому віці зі своєю мамою поїхали в Яремче. Гори відразу захопили. Навіть заняття, які я пізніше собі обирав, знайшов завдяки горам та мандрівкам.  Мені пощастило з вчителями, вони привили людські цінності. Пізніше після навчання прийшла черга повертати знання. Це 5 років занять туризмом з дітьми в школі і 10 років тренувань та організації турклубу Глобус КПІ. 

Келін Олексій та Волкова Анастасія, 17 років разом, більше 10 складних експедицій на двох. Фото О.Павлов.

Тому в альпінізм я прийшов уже будучи відносно досвідченим. Але мені важко відрізнити де закінчився туризм для мене та де почався альпінізм. Те що ми ходимо –  автономні сходження на складнодоступні вершини в своєму стилі, головна ціль якого – не тільки здобути вершину, але і здобути якнайбільше задоволення від процесу. 

Які сходження найбільше запам’яталися?

Дуже часто задають таке питання :)). І в мене є тільки одна відповідь – останнє сходження було найбільше в пам’яті. А останнім був похід-експедиція, де ми замахнулися на 9 вершин, а змогли піднятися “всього” на п’ять. І знакова гора, звісно, це восьмитисячник Дхаулагірі. Ми не змогли піднятися на вершину. Але це настільки велика гора, що все що ми на ній відчували залишило величезний слід. 

Хоча до того були чудові сходження – траверс 5 вершин вище шести тисяч метрів в тому ж поході, який був за своєю суттю першопроходженням, а може й першосходженням. 

Був майже тижневий траверс та сходження на гімалайську вершину Лангшиса-Рі з безліччю технічної роботи. Був надважкий траверс піку Ісмаіла Самоні (Комунізму), сходження після високого сезону на пік Корженевської, сходження на пік Абу Алі ібн Сіни (Леніна) з абсолютно дикої південної сторони, шалене сходження на пік  Мармурова Стіна і купа інших. Я дуже ціную кожну вершину та кожний похід. 

Табір 6995 перед південним гребенем піку Ісмаїла Сомоні (Комунізму). За останні 30 років тут було тільки дві групи. Фото М. Стукало.

Доводилося потрапляли при сходженнях в ситуації, які несли ризик для життя, що скажеш про такий досвід?

В горах ризик для життя є завжди. Ми дуже ретельно підходимо до безпеки і до прийняття рішень. Завжди зайвий раз перестраховуємося. Але завжди є небезпека. На Дхаулагірі – це висота вище 7500 метрів. Де рішення ти приймаєш не поспішаючи, але ціна цього рішення – величезна. Бо неправильне місце біваку може коштувати життя. Трохи нижче ніж треба – не стане сили на спуску з вершини, трохи вище – отримаєш гірську хворобу за пару годин. На спуску після невдалого штурмового виходу, ми два дні спускалися в дуже сильну сніжну бурю. Відчуття було, що кінець недалеко. 

Ось так виглядає людина під час довгого спуску.  700 метрів по перилах зайняло майже 8 годин безперервної роботи. 

Під час спуску в непогоду на Дхаулагірі. Фото І. Дерибас.

Вже на спуску було зрозуміло, що треба швидко спускатися з висоти. Бо організм не витримує довгого перебування без кисню. Але погода не дозволяла йти швидше. За дві доби випав майже метр снігу. 

Чи задавав собі питання, чому незважаючи на всі ризики люди йдуть в гори, йдуть на небезпечні маршрути?

Мабуть, люди йдуть не за небезпекою. Принаймні серед моїх знайомих саме небезпеку ніхто свідомо не шукає. Але з ростом досвіду, ти виставляєш собі більш високу планку бажань. Це може бути в складності, чи можливості піднятися на щось нове. Але небезпека в горах – це постійний атрибут. З нею треба вчитися жити та за можливості мінімізувати. Готувати себе до гір.

Я більше 15 років тренував різні команди саме в спортивному туризмі. І найкращий спортсмен – живий та здоровий. Тому проблеми не треба шукати, вони самі тебе й так знайдуть. Ти ж сам маєш готуватися їх гідно зустріти. 

Як та лавина на перевалі Шині-Біні на Памірі, що пройшла зовсім поруч завдяки правильно прийнятим рішенням. 

На стіні перевалу Шині-Біні. Фото В. Дем’янович

На Памірі в 2013 році ми спускалися з перевалу Шині-Біні, це така вертикальна скельна стіна. Висотою в 500 метрів, на якій треба вибрати максимально безпечний шлях. Бо коли йдеш зверху, не бачиш куди саме прийдеш. Може на повний відвіс без можливості кріпити мотузку, може в кулуар з льодовими обвалами, можливо на мережу гребенів з безпечним маршрутом. Це така собі шахматна партія на вертикалі. З усім, що це супроводжує на висоті 5000 метрів. 

Велика спокуса спуститися в кулуар та зекономити час. Але ми граємо в свою шахматну партію. І в якийсь час поруч з нами по такому бажаному кулуару проходить лавина. Яка всього лише накриває нас пилом. Але ми цілі. Правильні рішення бережуть. Відео самої лавини тут:

Яка роль команди у реалізації задуманих проектів та проходжені маршрутів?

В гірських активностях, на мою думку, люди це головне. Навіть не самі по собі гори. Тільки команда може досягнути складних цілей. Кожен в ній стає, за потреби, ситуативним лідером, або грає в командну гру. Тому з часом приходить розуміння, що це відчуття стає однією з причин ходити в гори. Ці знання потім переносяться в роботу чи бізнес. Це залишається з собою на все життя. 

Команда на вершині Ісмаїла Самоні 7495м . Фото О. Павлов.

Моя команда сформувалася ще в турклубі Глобус. З якою ми почали ходити з найпростіших походів. З перших зимових Карпат та скельних маршрутів в Криму. Дуже багато тренувалися, тому що нам подобалося саме тренуватися. З часом ця команда доросла до походів найвищої складності. 

Під час траверсу піку Ісмаіла Самоні 7485м, ми понад 20 днів були в експедиції. Нікого іншого не бачили.  Коли до найближчих людей йти мінімум тиждень з доланням технічно складного рельєфу. І перевалити через високий семитисячник було чи не найлегшим шляхом. На той час вже всі трохи втомлені, бо вже багато пройдено, побували на 6000 метрів. Звісно існують нюанси замкненого колективу. І на сходження, яке тривало 10 днів, сил було не так багато. Кожен день в кожній ситуації хтось новий ставав лідером. Це дуже важливо, коли з десяти людей сил нема вже у 9-ти. Десятий встає і йде тропити сніг на висоті майже 7000 метрів. А через півгодини його вже міняють. А через годину хтось один 5 годин топить сніг на сьогодні і завтра. А коли у когось настільки мерзнуть ноги в висотних черевиках, що всі сідають на вузенькому гребні й чекають доки не відітруть ноги. І коли зв’язка трійка ковзає по схилу і всі по черзі намагаються зарубитися. І врешті решт хтось один зупиняє. А хтось готовий колоти дексеметазон і трентал в дуже незручних обставинах, коли дуже важко самому дихати. І коли до табору внизу залишилося йти годину, і найсильніший залишається із найвиснаженішим йти три години, в ситуації коли це не обов’язково. Просто щоб підтримати. 

Так от внизу ти дивишся на це все і розумієш що це – команда. І коли в місті в когось з команди проблема, всі хто ходив з цією людиною розбиваються аби допомогти. 

Як ви почали виробляти своє спорядження та з чого почали?

Ми зробили речі, які нам були потрібні для наших походів-експедицій. Це рюкзак Ош в 100л і вагою 1 кг. Який можна змінити за розміром від баула в літак, до штурмового рюкзака в 30 літрів під пуховку, аптеку, мотузку. 

Шатри пошили під перші зимові походи, а виявилося, що з ними зручно ходити усюди. Також маємо брюки-самоскиди, куртки софтшел та багато іншого. Спочатку зробили собі з дружиною. Коли зрозуміли, що в нас серйозні плани в горах, і зробили ставку на нашу команду. Завдяки такому спорядженню, ми змогли зробити багато серйозних походів. Без спорядження навряд чи вийшло б так добре. 

А потім, після повернення з Паміру в 2008 році, за спорядженням стала черга десь з 80 людей. І стало зрозуміло, що треба це перетворити в бізнес. Бо сам ти всіх не обшиєш. А через певний підхід до споряги, схожий до ставлення до нього Амундсена та Нансена, прийшла назва – Fram Equipment. Надихнула назва їхнього корабля, який зробили саме для полярних експедицій. Fram – означає “Вперед”.

Чи можеш пригадати критичні випадки коли від спорядження залежало здоров’я учасників експедиції?

В горах спорядження виконує функцію необхідного, але недостатнього фактору успіху. Задоволення в поході чи на сходженні це теж успіх, до речі. Мова не тільки про спорт. Тому якісне спорядження – це необхідність, хоча треба розуміти, що саме по собі спорядження тебе на гору не винесе. І треба вкласти ще багато факторів, крім нього. Важливо це розуміти. 

Ми ходимо переважно на висотні сходження. На моєму досвіді – чотири походи з вершинами висотою від 7000 метрів, ще 5 з висотами від 6000 м і спроба зайти на восьмитисячник. Все це робилося автономно некласичними маршрутами, або в некласичний період. Тому все спорядження мало бути легке і надійне. Коли формували плани, ми зрозуміли, що багатьох речей не було на ринку. Або не було за доступною ціною. Або воно не відповідало нашим вимогам. Тому з часом ми прийшли до того, що почали виробляти спорядження собі. Так народився Fram-Equipment. 

Dhualagiri 2019. Самоскиди Somoni 7k на під час штурмового виходу на Дхаулагірі. Фото. А. Дубок.

Що б я особливо виділив? Це брюки самоскиди, які де факто – стандарт для будь-яких технічних сходжень. Бо їх можна одягнути, не знімаючи взуття та кішок/лиж. Без них не ходимо взагалі. Бо знаємо безліч ситуацій, коли треба зупинитися в погану погоду і одягнутися. Але через незручність не зупинялися і отримували обмороження чи взагалі нещасний випадок. Самоскиди ти можеш одягнути в будь-який момент і суттєво утеплитися за хвилину. Або більш кежуал варіант, який можна носити в місті чи в горах. 

Ми ходимо в гори з наметом-шатром. Який важить менше, ніж будь-який 4х сезонний намет на 6 людей, вітростійкий, набагато тепліший. Але головна його особливість – те що вся команда разом. І всі бачать всіх і можуть швидко зреагувати, якщо щось пішло не так. Потім ці намети розкусили багато з українських провідних альпіністів, та почали брати їх в якості базових таборів. Або як рішення для комерційного туризму.

 

Шатро Fram Equipment в Гімалаях. Фото А. Волкова.

Ну і, звісно, класика, яка стріляє завжди. В тебе в клапані рюкзака взимку мають лежати запасні теплі рукавиці (не перчатки!), в водозахищеному гермомішку. Які ти можеш дістати руками коли відчуваєш, що руки починають замерзати. Ця проста порада врятувала багато пальців людям. 

Яким чином у вас з’являються ідеї спорядження, і як виглядає процес від задуму до тестових примірників та готового товару на полицях магазинів?

Спочатку ми бачимо потребу в нас, чи наших друзів на певні речі, яких немає або обмаль на українському ринку. Думаємо, як ми можемо зробити краще. Оцінюємо технологічну можливість та ринкову нішу. На наступному етапі починається доволі тривалий процес розробки. Робляться лекала, і шиється взірець №0. Зазвичай його зношую я, чи хтось з інших розробників – Настя чи Міша Фомін. Цей взірець кривий, косий та диких кольорів. Але на ньому ми бачимо, які деталі слід покращити. 

Міша Фомін – майбутній володар “Золотого льодорубу” на початку експедиції на Талунг з тоді ще тестовим рюкзаком. Фото М. Балабанов.

Наступними шиються взірці 1-8. Найбільш близький до ідеалу ми віддаємо тим, кого вважаємо амбасадорами чи друзям. Тому ж Міші, або комусь з друзів. Потім доводимо до промислового виробу – лекала, технологічні карти, специфікації, фотосесії, промо. Випускаємо першу  маленьку партію і дивимося реакцію. Якщо вона позитивна – пропонуємо магазинам. Тому процес розробки доволі тривалий.  Але ті речі, які ми пропустили через себе – користуються найбільшим попитом. Багато речей не доживає до промислових виробів. А щось може відбутися, але у зміненому варіанті, ніж перша тестова версія. 

В нас не безмежний ресурс і ми не тримаємо великий склад готового. Але за рахунок того, що ми малі, можемо швидко реагувати. Наприклад, рюкзак Талунг шився за тиждень до вильоту в Непал Фоміним та Балабановим. А по поверненню з експедиції рюкзак був представлений на ринку.

Рюкзак Талунг на сходженні на вершину, яка дала йому назву. Фото М. Фомін.

Хоча так буває не завжди. Бувають не дуже комерційно вдалі моделі, тому що важко прорахувати попит заздалегідь. Але такий ризик присутній як в у бізнесі, так і у спорті – це їхня спільна риса, тому якщо хтось боїться ризикувати, краще не починати. Наразі ми можемо робити багато речей в різних нішах. Але бачимо свій ринок – людей, які як ми серйозно захоплені горами та аутдором. Ми дружимо з нашими клієнтами і хочемо робити для них найкращі речі. 

Чи плануєте в майбутньому виходити із своїм брендом на міжнародний ринок?

Маю одну смішну історію про це.  Летіли наші друзі кудись далеко в похід і чекали рейс в Борисполі. До них там підійшов німець, подивився рюкзак Ош і запитав, де вони його купили. Ті розповіли про нас. Німець запитав “чи порядні вони люди?”. На що вони сказали, що вважають – так. Тоді він віддав їм суму в євро і попросив купити та переслати йому такий рюкзак. Що вони після походу і зробили. 

Перший похід рюкзаків Ош 100 в 2008 році

А якщо серйозно, то для того щоб виходити на міжнародний ринок треба бути до цього готовим за багатьма параметрами. Починаючи від реалізації ідей в масовому виробництві, завершуючи юридичними моментами і наявності запасу міцності для виводу товару на чужий ринок. Наразі ми ще не готові.  Ми бачимо себе в розробці, виробництві та продажі речей, які можуть сказати своє слово для тих хто ходить серйозно в гори. Тому мабуть дозріємо. Але загалом на сьогодні наша ціль підтримувати Україну, як бренд на міжнародній арені, як у своїх експедиціях, так і у виробництві якісного спорядження для походів та сходжень.

Dhualagiri 2019. На першосходженні вершини 6200, позаду майбутня ціль – вершина Дхаулагірі. Фото А. Дубок.

 

 

 

 

 

Leave a reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *