Олександр Бондарчук, засновник блогу «Люди Так Не Ходять»

У вересні 2020 року, якраз тоді, коли епічна прорізка маршруту Кукул-Козьмеска була вже близька до завершення, в мене відбулася розмова з Антоном Прохоровим (ПроПоходи). Стосувалася вона того, що з стежками в Карпатах щось треба робити і в Антона чисто випадково (насправді ні) виявився план…

Туристичний Шлях Старий Кордон

Його задумка була настільки ж смілива, наскільки й цікава і точно варта того, щоб спробувати її реалізувати. Вона базувалась на декількох ідеях, які вдало доповнювали одна одну.

Ідея #1: розширення волонтерського руху

На превеликий жаль, (і це чомусь для багатьох мандрівників стає одкровенням) в Україні офіційно немає жодної структури, яка б піклувалась про туристичні стежки чи про туристичну інфраструктуру для піших туристів в Карпатах. Якісь роботи проводяться працівниками нацпарків чи лісництв, але це відбувається, в кращому випадку, на базовому рівні. Всі інші роботи по розчищенню, маркуванню та прибиранню стежок виконують волонтери. 

І одна справа, коли стежками займається декілька чоловік, а зовсім інша пара калош, коли кількість волонтерів перевалює за сотню. Тому розширення організованого волонтерського руху («організованого» – ключове слово,  адже без чіткої організації можна наробити більше шкоди, ніж користі) і стало ідеєю #1.

Колись така організація як «Карпатські Стежки» вважалась головною в цій справі: вони робили прорізки, маркування, ремонт туристичних притулків і т. д. Водночас, станом на сьогодні, вона функціонує не так масштабно, як того можна було б очікувати. І якби не окремі волонтери такі як Інна Мазур, Юрко Гудима, Василь Фіцак, Сашко Матура, Віктор Худяк, то туристичні стежки в Карпатах втратили б свою прохідність (і виглядали б десь так як на фото нижче), а туристичні стоянки – привабливість.

Справа, яку роблять ці волонтери – титанічна, але чи чули ви про когось з них раніше? Якщо чули хоча б про одного – добре, якщо про двох – чудово, якщо ж ви знаєте всіх, то певно і самі трохи волонтерите (або підтримуєте їх фінансово). Тобто одна з двох проблем з якою стикаються всі, хто намагається хоч щось зробити в Карпатах – нестача робочих рук для втілення задумів. Бо про такі ініціативи дізнаються від сили 100-200 людей, які є у волонтерів в друзях на ФБ. Та й ті мають свої справи, свої роботи і не кожен з них готовий за першим покликом кинути все і помчати в Карпати.

Щоб виправити ситуацію і донести інформацію про реальний стан речей до якомога більшої кількості мандрівників, ми вирішили по максимуму висвітлювати нашу роботу. Тобто розповідати про те, чому ми це робимо, як робимо, що вже зробили і що будемо робити. Задачу (порівняно із вищезгаданими волонтерами-важковаговиками) нам полегшувало те, що ПроПоходи на час початку проєкту вже мали велику і активну аудиторію. Однак, щоб потренуватися працювати з волонтерами, віднайти і виправити потенційні помилки ще перед виходом на широкий загал, ми вирішили почати з найактивнішої частини аудиторії ПроПоходи – їхньої команди Патреону (частина аудиторії, що підтримує ПроПоходи на Patreon).

Саме вони першими отримали інформацію про кастинг волонтерів. Так-так, вам не почулося, ми справді зробили кастинг волонтерів. Я, як людина відповідальна за організаційну частину акцій, вважав (і вважаю досі), що вмотивований волонтер вартий десятьох випадкових людей. Тому формування робочої команди на кожну акцію було окремою важливою задачею.

Тут забіжу наперед і зазначу, що люди, які пройшли кастинг і потрапили на наші акції виявились настільки класними, що просто капець. І класні вони не тому, що взяли участь в акціях, а самі по собі. Було неймовірно круто і цікаво працювати поряд з ними. Я вже вище згадував, що тусовки на акціях драйвові і крутяцькі, але мені навіть складно передати наскільки саме.

Ідея #2: дорослішання (в плані відповідальності) бізнесу, що дотичний до outdoor в Україні

На мандрівках Карпатами зараз заробляє купа бізнесів: магазинів, виробників, туристичних компаній і т. д. Однак лише одиниці з них щось роблять для самих Карпат. По суті Карпати просто експлуатуються. А ми хочемо, щоб така поведінка стала не модною, на кшталт голосування за комуністів. Тобто, щоб інвестиції в Карпати, в їхній захист та інфраструктуру сприймались як нормальне явище, а не героїзм.

Причому, як показує практика, у багатьох власників бізнесів є бажання зробити щось корисне в Карпатах, але бракує досвіду і розуміння того, що саме варто зробити і як. І немає контактів людей, які могли б з тим допомогти. І тут ми знову опиняємось перед проблемою відсутності організації, яка б системно займалася доглядом за туристичними стежками в Карпатах і була б центром взаємодії як волонтерів, що хочуть допомогти роботою, так і бізнесів, що бажають стати меценатами проєктів.

Зважаючи на вищевикладене, ми вирішили не просити грошей на «пілот» в самих туристів (хоча впевнений, що потрібну суму  ми легко б зібрали за тиждень), натомість Антон звернувся до партнерів, з якими вже співпрацювали ПроПоходи. І частина з них ідею підтримали, незважаючи на її амбітність і новизну. А новизна полягала в тому, що бізнес мав давати гроші не в обмін на рекламу, а просто так. Бо це круто – фінансувати подібні ініціативи.

Нашу ідею розділили James Cook, Шамбала, Turbat і Ultralight Alternatives. ПроПоходи став таким же меценатом як і інші бізнеси, передавши на нього власні кошти (це не враховуючи безоплатне виконання частини робіт по його організації і втіленню). І якщо на цьому моменті вам здалося, що бізнесів, які заробляють на туризмі в Україні і які мали б долучитись до цього проєкту є значно більше, ніж я перелічив вище, то вам не здалося.

Але кожен проєкт має з чогось початися, щоб заробити собі ім’я, яке надалі допоможе просувати ідею і залучати більше меценатів. Початок нашого інфраструктурного проєкту був дуже крутим, і всім, хто його підтримав, ми вдячні за довіру.

Ми свідомо відмовились від інших джерел фінансування і якщо вам цікаво чому саме – ми детально розповіли про це в окремому відео.  І хоч ми не оголошували збір коштів серед туристів, та 6 (шістьом!) наполегливим жертводавцям таки вдалося зробити свої внески. Це відбулося швидше в якості експерименту, бо, повторю: основним джерелом фінансування ми бачимо бізнес. Але все одно – трьом Андріям, Степану, Віталію та пані Олександрі – «Калап долу!». Також окреме «Дякую!» летить Назару, який допоміг проєкту потужними (і недешевими) рукавицями.

Ну і раз ми вже заговорили про гроші, то варто сказати, що всі витрати на даному етапі – це інвестиції в інструменти, які будуть працювати не один сезон. Адже ми зробили ставку не на економію, а на максимальну ефективність і комфорт (ба, навіть, задоволення) від роботи з ним. Саме тому ми, наприклад, обрали дорогий інструмент Fiskars, а не дешевші китайські аналоги з «Епіцентру».

І якщо з пилами і якимись базовими речами, на кшталт сокир, все було більш-менш зрозуміло, то багато іншого інструменту було куплено на основі відгуків волонтерів з перших акцій. Справа в тому, що ми поставили перед собою задачу не просто прочистити зарослу стежку, а зробити її максимально комфортною для проходження («щоб могла пройти дитина»), і в процесі роботи з’ясувалося, що одними пилами, сокирами і мачете цього не досягнути.

Ідея #3: підняття якісного рівня інфраструктури в Карпатах

Ми хотіли на прикладі цього пілотного проєкту показати, як на нашу думку має виглядати стежка в горах. Адже після багатьох подорожей туристичними стежками за кордоном, туристам хочеться (так-так, і нам також) і в Карпатах таких самих прочищених і промаркованих стежок, облаштованих стоянок, місць для відпочинку із лавочками/столами в ключових пейзажних точках і т.д.

Така інфраструктура буде не лише безпечнішою і зручнішою, а й локалізуватиме вплив туристів на довколишнє середовище. Наприклад, якщо зробити на стоянці круте стаціонарне місце для багаття, ще й з лавочками довкола, то туристам вже не захочеться сидіти просто на землі і робити багаття в іншому місці. А це означає менше чорних випалених плям на стоянках. Або, коли основна стежка доглянута, то туристи не будуть натоптувати десятки обхідних стежечок, щоб обійти завал, калюжу чи зарослі ялівцю.

І от лише тепер, коли ви знаєте передісторію, я відкрию секрет Полішинеля і скажу, що ж за маршрут ми вирішили прочистити. Це – ділянка старого чехословацько-польського кордону, який йде по хребту Чорні Полонини (Братківський) від гори Плоска до перевалу Легіонів (через г. Чорна Клива, г. Руська, г. Мала Братківська, г. Велика Братківська, г. Гропа, траверс г. Дурня, г. Пантир). Враховуючи це, цілком логічною виглядає назва, яку ми дали цьому проєкту – Туристичний Шлях Старий Кордон (ТШСК).

А чому саме цей маршрут, запитаєте ви? Ну, по-перше, з нього відкриваються прекрасні краєвиди в будь-яку сторону (Чорногора, Свидовець, Ґорґани), бо він буквально знаходиться в центрі всього, так ще й багато вершин на цьому хребті – відкриті. По-друге, багато туристів не були на цьому маршруті через те, що він сильно заріс жерепом і ялівцем (і, хоч як це не дивно, ялівець був значно гіршим). 

По-третє, цей маршрут, як видно з його назви, проходить старим кордоном Польщі і Чехословаччини, там добре збереглись старі прикордонні стовпчики, а отже він має певну історичну цінність. Та й взагалі – це був просто дуже складний для реалізації задум, за який ніхто (окрім Віті Воробея, який колись сокирою трохи прорубував цю стіну жерепу) не хотів братися. А нам, як ви вже певно зрозуміли, тільки того й треба було…

Отож, ми закупили перші інструменти, провели кастинг волонтерів і відправились на «тренувальну акцію». Основною метою «тренування» було спробувати нових волонтерів в дії та дати можливість нашій основній ударній силі – людям з пилами, звикнути до свого інструменту. Але «тренуванням» ця акція називалась не тому, що дерева були бутафорські чи інструменти іграшкові, а тільки тому, що вона не стосувалась безпосередньо ТШСК. В реальності дерева були дуже навіть справжні, а бензопили були доволі шумними і небезпечними «іграшками». [Довідка для тих, хто переймається турботою про довкілля: ми ріжемо ВИКЛЮЧНО повалені дерева, які лежать на стежці, не чіпаючи при цьому живих дерев.]

І ми з таким завзяттям взялися до роботи, що зробили її, принаймні, вдвічі швидше, ніж сподівались на початку. Натхненні таким успіхом, ми не могли дочекатися того моменту, коли погода дозволить нам почати роботу над ТШСК. В кінці травня, я і Антон вирішили пройтися тією ділянкою, яка була в планах на цей рік. І, за законами Мерфі, обрали для цього найменш вдалий момент – маршрут зустрів нас дощем, сніговими заметами і пронизливим вітром (цілком в дусі мого блогу «Люди Так Не Ходять»). І хоч нам не вдалось повністю пройти запланований шлях та побаченого було цілком достатньо для початку робіт.

На першу акцію зібралося «всього» 10 людей і ми офіційно почали роботу над маршрутом. В планах було зробити ділянку від Плоскої до підніжжя Чорної Кливи. І не дивлячись на відстань – близько 6,5 км, вона була розчищена за півтора дні. А ще за пів дня неділі, по дорозі до автівок, ми спробували зробити частину серпантину, яким би можна було нормально піднятися на ребро Кливи. 

Оскільки до того ми не мали досвіду таких масштабних акцій, учасники працювали не до темряви чи до того часу коли втомляться, а до моменту, коли роботу буде зроблено. Це було ефективно, але дуже виснажливо, і більше ми таких помилок не робили. Простіть мене, хлопці і Христя, і … дякую!)

На другу акцію приїхало вже 13 людей і ми, нарешті, спробували дати бій жерепу. На цій акції на сцену вперше повноцінно вийшла команда ручного інструменту і … це викликало абсолютно не ті наслідки, яких можна було очікувати – нам довелося докупити ще сучкорізів і граблі, аби учасники не билися за те, хто ж працюватиме з цим чудо-інструментом))). Протягом «другої частини марлезонського балету» ми дійшли від вершини Чорної Кливи до сідла між нею і Руською (в наших колах це сідло дістало назву «Готель»). І оскільки цю частину ми прочистили відносно швидко (хоча не скажу, що легко), це вселяло впевненість в тому, що ще пару акцій (ахах!) і ми все завершимо.

На третю акцію ми приїхали підготовленими зі всіх сторін: починаючи від логістики і закінчуючи інструментами. Втомились ми цього разу не менше, але просунулись на коротшу відстань. Цьому було просте пояснення: по-перше, від базового табору до початку роботи треба було йти ще добру годину-півтори, і по-друге, ми завершили на цій акції прорізку жерепової частини і ступили на територію ялівцю. А це означало, що усталений порядок роботи мав змінитися: тепер першими йшли не бензопили, а ручний інструмент, який мав розчищати плацдарм для пил. І це суттєво сповільнило наше просування. Але не тому, що волонтери погано працювали, а тому, що ялівцю тут було просто до…багато і він ріс вже не кущами, а якимись деревами.

На четверту акцію ми змінили тактику – вдарили ялівцю в тил і почали рухатись від Малої Братківської до того місця, де завершили минулого разу. Та ми дуже-дуже сильно недооцінили зарослість (є ж таке слово?) стежки. Замість блискавичної перемоги ми застрягли там аж на дві акції. Навіть змушені були застосувати дійсно тяжку артилерію (цензура забороняє мені писати про це детальніше). Але стежку після нас було просто не впізнати – чиста, акуратна і… одна. Бо раніше туристи нажахані тим, через що їм доводилось продиратися, в паніці робили безліч обходів особливо складних ділянок. І через ці витоптані стежки і обламані кущі не завжди було зрозуміло кудою ж ліпше йти лізти. Тому коли, нарешті, на 5 акцію, ми вийшли до широко відомого у вузьких колах 42 стовпчика за вершиною Малої Братківської, загальній радості не було меж. Бо це означало, що ялівцеве пекло позаду (принаймні основна його частина), а попереду нас чекають відкриті вершини хребта Чорні Полонини. 

Шоста акція базувалася на тому ж місці, що й дві попередні (т. зв. «Баштан»), і ми продовжили роботу від 42 стовпчика в напрямку Великої Братківської. Вкриті шрамами і подряпинами, здобутими в боях з ялівцем і жерепом, наші волонтери рухались вперед наче криголам: повільно, але невпинно, залишаючи замість хаосу переплетених кущів гармонію чистої стежки. До слова: ділянка жерепу між стовпцями 43/5 та 43/6 – це «не баг, а фіча». Її ми залишили спеціально, щоб максимально ускладнити шлях для істот на колесах з моторами. 

Сьома акція тривала аж чотири дні, через складність добирання. Від початкової задумки – прочистити стежку через Дурню, ми в процесі запеклих дискусій відмовились (бо ж гора має відповідати своїй назві, чи не так?), а натомість прочистили верхній траверс і підходи до нього з обох боків. Але не варто думати, що ми взагалі оминули своєю увагою Дурню – якщо ви все-таки вирішите лізти на її вершину (о горе, вам, нещасні!), то матимете нагоду в тому пересвідчитися.

Між сьомою і восьмою акцією була найбільша перерва за весь час прорізок. Причина тому банальна, у всіх назбиралося занадто багато невирішених справ. Та нам все-таки вдалося зібратися і закінчити принаймні «різальну» частину маршруту. Ну і ми зайвий раз переконалися, наскільки менше триває робочий світловий день у вересні порівняно з літніми акціями. До того ж, цього разу ми взяли з собою нові інструменти, тому фанатів старих прикордонних стовпчиків чекають декілька сюрпризів.

Висновки

Загалом я вважаю, що реалізація першого етапу проєкту «Туристичний Шлях Старий Кордон» пройшла більш ніж успішно. Сумарно було витрачено 30 днів на 30 кілометрів стежки, що є дуже гарним показником. Чи можна було зробити цю роботу швидше? Напевно що так, але тоді стежка не була б такою «цукерочкою» (це не я придумав якщо що – це слова одного з пізніших “юзерів”). І взагалі, відгуки абсолютно незнайомих тобі людей, які пройшлися цією стежкою, добряче так мотивують працювати далі, не покладаючи рук.

Та не варто думати, що історія наших прорізок всім припала до душі. Ми отримали добрячу порцію критики, причому з різних сторін. Нас спочатку звинуватили в тому, що ми ріжемо жереп занадто вузько. Мовляв, стежка швидко заросте і вийде, що робота була зроблена дарма. А потім нам «прилетіло» за занадто широку стежку (хоча її ширина не змінилась: півтора-два метри) і за її вплив на екологію. 

Прочистка, чи маркування якогось маршруту, чи збирання там сміття – це, на жаль, не одноразова подія, а постійний процес. І було б супер, якби цим процесом займалися люди, які отримують за це зарплату, а не волонтери. Але як писали у відомій книжці: «Порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих». І судячи з усього, в нашому випадку – доволі успішний.

Той обсяг робіт, який ми планували завершити за 5 акцій, ми зробили за 8 (але в разі потреби їх було б і більше). І це відбулося тільки тому, що вже під час роботи наші вимоги до того, якою має бути стежка, сильно виросли. Те ж саме стосується і розподілу ролей для волонтерів: початкові задумки трансформувалися до невпізнаваності, і це не кажучи вже про перелік інструментів – ви б сильно здивувалися, якби його побачили))).

Є ще один неочікуваний наслідок нашої діяльності – в нас починають викристалізовуватися поради, які в подальшому можуть стати основою чогось на кшталт «методички» для такого типу акцій. Нам, наприклад, було б значно легше і простіше, якби ми отримали ці рекомендації на початку роботи – одна тільки «Інструкція по виживанню для волонтера ПроПоходи» чого тільки варта))).

Та, з іншого боку, вчитись на власному досвіді теж круто. Повірте, коли волонтери бачать, як їхні поради щодо покращень беруться до уваги і реалізовуються вже буквально на наступній акції, вони відчувають єдність з проєктом і зовсім інакше сприймають свою роботу.

І хоч я вже писав це раніше, повторюся: нам надзвичайно пощастило з волонтерами. Бо хоч вони постійно змінювалися (є лише пара мастодонтів, які були на всіх акціях) синергія на акціях була колосальна. Люди були не просто гвинтиками в великому механізмі, вони стали частиною найкрутішої спільноти, яку я коли-небудь бачив. І ця тусовка помалу обростає традиціями (найліпший будильник ever) і внутрішніми мемами: жарти про білку-летягу, про Оксану в плівці чи волонтерів, які закінчились – дорогого варті (історії Саши Вербича про кума – безцінні).

І особливо приємно, що ми помаленьку розвінчуємо міф про те, що на таких акціях потрібні тільки дужі і кремезні хлопці. Бо для дівчат в нас теж є купа цікавих задач (і жодна з них не пов’язана з приготуванням їжі, ви, сексисти прокляті). Насправді, скажу вам по секрету, чим більше дівчат було на акції, тим простіше мені було мотивувати хлопців до роботи))).

Кількість волонтерів стабільно зростала від акції до акції і вже точно можна сказати, що наступного року відбір буде ще ретельніший, ніж цьогоріч. Та все ж головне не кількість людей, а правильна організація їхньої роботи, а ми тепер точно знаємо як саме і чим це зробити.

Наразі ми завершили лише перший етап роботи над ТШСК. Всі наступні стадії інфраструктурного проєкту: маркування маршруту, встановлення вказівників, меблів та статуй волонтерів і т.д., поставлені на паузу до другого сезону. А цьогоріч нам залишилось лиш провести фінальну Вечірку для волонтерів, але це вже зовсім інша історія…

P.S. Якщо після всього прочитаного у вас засвербіли руки, ноги та інші частини тіла, і вам захотілося теж долучитися до лав святих волонтерів, то ось вам алгоритм дій:

1. Написати цесему прекрасному чулувікові про це (фраза-пароль: «це ви продаєте сучкоріз?»);
2. Пройти «співбесіду» і взяти участь в тренувальному виїзді наступного року;
3. Чекати на повідомлення про дати акцій (і не ображатися, якщо не потрапите в число учасників).

P.P.S. Якщо моєї писанини вам виявилось замало, або ж ви більше любите відео, то дуже рекомендірую подивитися серію роликів на YouTube-каналі ПроПоходи. І якщо переглядів набереться достатньо багато, то крижані серця Антона і Христі розтопляться і вони змонтують відео про решту акцій).