Vladyslav Mykhalets

Вже п’ятнадцять років, як ходжу в Карпати, переважно один. Розповім про свій ідеал мандрівки, його принади і небезпеки. Розповім про свій стиль ходіння на прикладі маршруту, пройденого за 4 дні в червні цього року. Головні складові: я йду сам і намагаюсь вибираю малолюдні й атмосферні локації. В цьому поході акцент – архаїчна, малознана Чорногора, дика долина Черемошу і Чивчин.

Соло-похід через Чивчини та долиною Чорного Черемошу

Карта для проходження маршруту: Чивчинські гори – ламінована | не ламінована

Соло-похід – це завжди підвищений ризик. Тому маршрут спланований наперед. У дружини є gpx-трек. Оскільки будуть Чивчинські гори, то отримано дозвіл Чернівецького прикордонного загону. Важливий момент – продумані варіанти відступу в цивілізацію в разі НС (погане почуття чи жорстка негода).

Чорногора

Стартував з кемпінгу Білий слон в Дземброні, перейшов хр. Косарище, йду на Чорногору. Ночівля на пол.Чуфровій. Справжня ідилія та повний місяць. Якраз найкоротша ніч року. Тиша, відчуваєш в якій себе гармонійною частиною всього навколо та зливаєшся з природою. Такого не відчуєш, коли йдеш з кимось.

Стежкою виходжу на нижні траверси Вухатого Каменю. Тут цілі розсипи рододендронів. До слова, з Чуфрової полонини є варіант більш чіткого підйому на північне ребро Менчула. Пролітаю сідловину Смотрича і заглиблююсь в дійсно дикі місця. Старі райтштоки від сідловини до пол. Стайки відкривають Попіван з нового боку. Там, вгорі – каравани туристів на втоптаних стежках, тут – атмосферна, стара Чорногора. Стежка постійно губиться в заломах і потоках.

Тут варто зосереджуватись на процесі ходи. В мене є своя напрацьована техніка руху: все в динаміці, простір попереду автоматично сканується й продумується на 2-3 кроки наперед. Якщо це спуск, то “по котячому” балансуючи на злегка зігнутих ногах. Ставиш ліву ногу, і одразу ж ловиш інерцію, ставлячи праву в наперед продумане місце. Зосереджуєшся на самому процесі руху, на відчуттях роботи м’язів, на запахах і пейзажах навколо. Живеш не минулим, не планами на майбутнє, а тут і зараз – цим моментом.


Заходячи на полонину Явірник, відкривається містичний вид – занедбана стая, покладена по-старому, під драницею. Дорогою злякав двох оленів, що стрілою побігли геть. Сама стая заросла під самий дах і стоїть на пригірку. Колись тут було життя, тепер тільки магія природи, історія і неповторний вид на Чивчини.

Гринявські гори

Спускаюсь в с.Явірник, реєструюсь у прикордонників і одразу ж піднімаюсь на Гринявські гори. Попри добре накатану дорогу, не зустрів ні душі. Ночую перед пол.Михайловою з краєвидом на долину Черемошу. В цей день пройдено 30 км. Це теж частина мого соло-ритму, довгі дистанції і відчуття втоми на вечірньому біваку. Перебувати понад годину в мальовничому місці – не моє, вже через 15 хвилин хочеться йти далі, далі, за новими враженнями.

Звертаю з Гриняв до Черемошу. Вже через сотню метрів від будиночку нацпарку бачу свіжий ведмежий слід. Його не сплутаєш ні з чим.
В верхах Черемошу і на Чивчині ризик зустріти володаря Карпат значно підвищується. Пам’ятаємо, звір боїться людини, навіть при зустрічі в 99 випадках зі 100 тікатиме. Але все одно, треба знати рекомендації і бути готовим. На поворотах стежок чи в лісі намагаюсь говорити, співати. Ще при собі аварійний свисток і фальшфеєр на випадок раптової близької зустрічі.

Попадинець

До ріки виходжу через залишки казарм старої прикордонної застави Попадинець, покинутої ще в 1999 році. Черемош перейшов вбрід.

До слова, для цього маршруту я обрав легкі берци Garmont з підошвою від Vibram. Чому не в трекінгових черевиках, хоча маю альтернативу Scarpa Revolution? Я звик до високого гомілкостопу та чіткої фіксації ноги. Окрім того, в них краща вентиляція і сохнуть вони ліпше, а ноги рано чи пізно будуть мокрі, що б не взув. Резервним взуттям, і для бродів слугують прості крокси. На початку червня пройшли потужні дощі, і на той час води було по стегна, а течія була доволі потужна. Після зливи ж річка тут буває небезпечна для життя.

Старою закинутою дорогою піднімаюсь на полонину Альбин. Забігаючи вперед, не зустрів жодної душі в наступні 2 дні. Але почув глухий тріск у смерекових хащах, що впритул до дороги. Подавив перше бажання, стрімголов тікати в протилежний бік. Заговорив голосно, відступив на протилежний край дороги. Тріск посилився. Дістав з кишені фальшфеєр і різко свиснув в свисток. Тріск віддаляється і ніби вловлюю темну масу серед гілок вглибині. Може, ведмідь, або олень. Продовжую рух.

Чивчин та ночівля на вершині

Дорога виводить на оточену свічками-смереками полонину, справа попереду відкривається Чивчин. Ця базальтова гора не схожа на жодну іншу – чого варті хоча б оці її смарагдові схили з поодинокими ялинками.


Виходжу на прикордонну дорогу в районі Попаді. Через дві години стою на вершині Чивчина, 1769-метрового красеня, однієї з улюблених гір.

Погода чудова й тиха, тому реалізовую давню мрію, ставлю намет на вершині Чивчина. Одразу попереджу, що є кілька умов подібної ночівлі: гарна погода, надійний вітростійкий намет. Та головне, наперед продумане резервне місце внизу. За потреби я готовий серед ночі за 5 хв скластися і перебігти туди. У випадку Чивчина це добротний притулок на західному траверсі.

За такими моментами варто ходити в гори. Це ще один мій пункт, ночівля в не стільки комфортному, а максимально мальовничому місці, місці сили. Тут є на що подивитись, смарагдові схили й панорами на сході, густий дикий ліс на заході гори. Там же чудовий притулок на кілька кімнат. Але я не прихильник HutRoute, все ж такий варіант забирає частку свободи і прив’язує до місця чи групи місць.

З Чивчина йду хребтом вздовж кордону. На пол.Старостая знову сліди ведмедя. Поважайте цю прекрасну тварину. Кажуть, в Україні їх всього пару сотень, тоді як в Румунії – 7 тисяч. Дуже шкодить йому безконтрольний збір ягід. На Чивчинах якраз найбільші плантації афин (чорниць) і в сезон цей безлюдний край оживе.

Тільки вийшов на 2 км за хр.Прелучний, як накрило негодою. Дощ з градом і шквали. Ну, терпимо, головне – рухатись. Але ні. За 5 хв полетіла суцільна стіна води. Бував і в значно потужніші шторми в горах, але такі потоки води не ловив. Стало шкода, що взяв не пончо, а штормовку + рейнкавер. Коли суцільна вода поливає щохвилини під різним кутом – найменша відкрита ділянка рюкзака намочить речі. Скинув пару десятків метрів з хребта, заліз у низькорослі ялини і скрутився равликом. За 20 хв злива трохи послабшала. Прийняв рішення вертати назад на 2 км і скидатись через хребет Прелучний в Буркут.

Біжу під потоком води. Блискавиці луплять в сусідній хр. Керничний. З важким рюкзаком цілком можна бігти по залитій на 30см води стежці. Вбігаю в зону смерек. Ну, тепер все точно ок. Нехай собі ллє. Це ще одне моє правило. Якщо фізичний стан дозволяє, який би не був потужний шторм – рухатись! Не шукати примітивне укриття, не ховатись в напіврозвалену колибу, не надіятись перетерпіти, а йти до НАДІЙНОГО прихистку попри негоду. Так, це буде пару годин боротьби, зате врешті матимеш гарантію безпеки і час на нормальне відновлення.

Село Буркут, колись знаменитий курорт, де відпочивали Леся Українка та Іван Франко, зараз занедбаний. Рештки вілл догнивають, автобус сюди не їде, після повені 2008 останні постійні мешканці лишили село. Але влітку тут є люди. Ще давніше зустрічав тут бабу Наталку, травницю, яка жила в сезон у напівремонтованій хаті. Тепер її діти розбудували тут цілу садибу. Туди і йду.

Черемош грізний, вода реве за парудесят сантиметрів від єдиного цілого мосту і заливає опори. Ще вчора я переходив Черемош бродом на 10 км вище. Висновок: треба пам’ятати про можливий варіант подій, що Черемош в верхів’ї може так набрати води, що стихія перетвориться на повінь. І для цього досить кількох годин потужної грози.

Повінь

Черемош забрав пару електроопор і дорогу, повністю відрізавши Буркут. Наслідки не такі масштабні, як минулоріч. Але тоді дощі йшли більше тижня, тут вистачило 5 годин, настільки потужна гроза.

Йду ногами на Дземброню. Тут була дорога. Дуже круто бачити, як працюють і допомагають місцеві. Вже наступного дня везуть і поновлюють опори електрики на Буркут. Попри зруйновану дорогу. І це для кількох садиб, котрі живуть тільки в сезон. Мене підкинув на копійці капітан запасу Олексій, місцевий житель з Зеленого. Їздив до завалів просто перевірити, чи не треба комусь допомогти з продуктами.

Висновок

Чому ж мене так тягне в мандри наодинці? Це змога чути власні думки без зайвого “шуму” цивілізації. Це повна гармонія з природою і навіть стихією, коли почуваєшся її невід’ємною частиною. Це спроба пожити тут і тепер, це можливість відчути себе по-справжньому живим. В цьому є щось, що з’єднує з предками та часами, що вже давно стали історією.

Leave a reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *