Стохід проект "Хащі"

Володимир Кохан, проект “Хащі”

Напевно кожен з нас мріяв побувати на краю світу. В тій умовній точці де закінчується людська цивілізація, де живуть далекі та дивні народи, де незвична для нашого ока природа та дивні нашому вуху мови, де проводять старовинні обряди та співають шаманських пісень. Але не кожному під силу потрапити десь в Океанію – місце котре неофіційно прийнято вважати кінцем нашої планети, місце в якому довгий час провів славнозвісний мандрівник та дослідник Миклухо-Маклай, коріння котрого походить з України, а маєток його матері знаходився на Поліссі. А чи існує в Україні наш власний кінець світу, місце де закінчуються блага цивілізації, а природа та культура максимально недоторкані? 

Стохід: експедиція проекту “Хащі”

Полісся – край в якому на картах ми і відшукали український кінець світу. Саме тут незвична для нас вихідців з Поділля природа та архітектура, своєрідна та цікава мова і головне маловідомість цих місць, що і робить їх краєм українського світу. Північ Рівненської області, колишній Заріченський район – смужка землі відрізаної від великої цивілізації з однієї сторони державним кордоном України та Білорусі, а з іншої химерним хитросплетінням сотні русел рік Прип’ять та Стохід з непрохідними болотами та фантастичними озерами. Нам залишилося лише знайти кілька вільних днів у власних графіках, спакувати рюкзаки і з шаленим нетерпінням та відчуттям фантастичних пригод всістися у автобус зі столиці, який повіз нас у кінець світу. 

Формат подорожі: піша подорож з елементами водного транспорту та використання авто. 

Нитка маршруту: смт. Зарічне – село Морочне – село Котира – село та озеро Нобель – річка Прип’ять – село Млин -річка Стохід –  село Омит – село Гориничі – село Ниговищі – село Сваловичі – село Шлапань – селище Любешів.

Логістика

Вирушили ми в цю мандрівку у кінці травня, як виявилось пора не найкраща, але і не найгірша для цього регіону України. Погода була просто ідеальною, за винятком третього дня мандрів, коли почав насікати дрібненький дощик, але, навіть, велика злива це просто ніщо в порівнянні з комариними арміями, які панують у цьому регіоні. Такого у своєму житті я ще точно не бачив і не відчував. Десятки укусів в одну секунду в різних частинах тіла і ти починаєш танцювати якісь конвульсивні танці відбиваючись від цих кровожерливих створінь.

Стохід проект "Хащі"

Тому, заздалегідь потрібно запастися засобами захисту, одягом з довгими рукавами, тощо. Або ще краще планувати сюди подорож до середини травня, або вже з вересня. Наших двоє колег вирушали на автобусі з Хмельницького до Рівного далі до Сарн де чекали нас. Ми в свою чергу виїхали у цю шестигодинну поїздку автобусом з Києва, але  найцікавіше почалося коли ми зустріли хлопців у Сарнах і автобус звернув з “Варшавки” (траса Київ – Варшава – ред.) у напрямку Зарічного.

От тут ми відчули, що таке справді погана дорога, а не от все, що говорять в Україні про дороги, 90 кілометрів і більше двох годин у дорозі різними варіантами бездоріжжя. Але як відомо шлях до зірок лежить через терни, що вже говорити про “кінець світу”. Практично кожен мандрівник знає, що чим важча дорога тим краща винагорода у вигляді фантастичних місць.

Взагалі з добиранням у цей регіон доволі важко, але по іншому з “кінцем світу” і бути не могло. Найкращим способом колись була легендарна “Кукушка” – найдовша пасажирська вузькоколійка у Європі, котра справно возила пасажирів до пандемії 2020 року та була об’єктом уваги багатьох телеканалів та інших ЗМІ, яка прямувала практично від Сарн до самого Зарічного.

Стохід проект "Хащі"

Інший варіант власний транспорт, якщо не шкода його підвіски. Зараз, до речі, на цій ділянці дуже активно будують нову дорогу, а група активістів наполегливо добивається відновлення курсування вузькоколійного поїзда Антонівка – Зарічне. Тому добирання сюди скоро може значно полегчитися. Ми ж їхали сюди автобусом, автобуси сюди їдуть не так і часто, але за день з сторони Сарн близько 5 маршрутів вас точно приведуть у Зарічне.

Далі від Зарічного, в якому особливо нема на що дивитися, доведеться добиратися на таксі або попутками в сторону Нобеля, з другим варіантом тут не дуже густо.  Ми ж їхали транспортом працівників Нобельського національного природного парку, котрі нас зустріли у Зарічному. А знайшли ми їх цілком випадково, коли шукали у інтернеті інформацію у місцевих про те як можна переправитися через річку Прип’ять.

Стохід проект "Хащі"

Ми знімали фільм про ці місця, тому нас зустріли радо і проводили протягом наступного дня територією парку. До речі, парк відносно новий, заснований у 2019 році і, оскільки, це “кінець світу”, то туристів тут буває вкрай мало. Через незначну кількість туристів працівники парку вкрай гостинні  та переймаються кожним туристом, в них за невелику суму можна орендувати водний транспорт та отримати професійну екскурсію.

Нобельський національний природний парк

Без водного транспорту тут неможливо оцінити всієї величі та краси. Хоча чув, що люди мандрували у цьому регіоні і на велосипедах, і на байках та залишилися вкрай задоволені. Але найкращим варіантом для цих місць, напевно, буде все ж сплав на байдарках, чи чомусь подібному за течією Стоходу, але маршрут потрібно прокладати в зворотньому напрямку, бо ми рухались проти течії “української Амазонки”. Всім вже давно набридли ось ці пафосні порівняння, але тут без них нікуди, та, навіть, більше – це не “українська Амазонка”, це “європейська Амазонка”. 

Саме до такого висновку ми дійшли з працівником парку Павлом Дубінцем, уродженцем села Нобель, а сьогодні ще й настоятелем храму у селі Морочне. Будете у цих краях, обов’язково зустріньтеся з цією людиною. Такої любові до історії свого регіону дуже рідко де знайдеш. 

Стохід проект "Хащі"

Коли ми планували маршрут, то думали, що моментами перейдемо річку вбрід, а в крайньому випадку перепливемо на гумових колах, які важать не багато, і які ми запланували взяти з собою. Але ми недооцінили європейської Амазонки! Цю назву заслуговує регіон власне тому, що тут найбільші запаси прісної води у Європі, також цей регіон з боліт, рік та лісів називають губкою Європи. Дійсно у цих мохах та болотах, як у гігантську губку ввібрана неймовірна кількість вологи. І це триває вже протягом не однієї тисячі років, а головне, що за тисячі років людиною тут практично нічого не мінялося! Чим не кінець світу?  

Працівники парку зустріли нас вранці, а приїхали ми у Зарічне ввечері та заночували у справжньому совдеповському готелі, але за 200 грн на чотирьох осіб. Зранку на автівках ми були у селі Комори, де пересіли на основний транспорт місцевих жителів – човен.

У цих місцях плавати на човні та керувати ним люди вчаться раніше ніж ходити, і так було завжди. 

Випливаємо на найбільше озеро Рівненщини – Нобель, краса заворожує, море серед лісів. Нобель є заплавним озером, тобто по суті це як водосховище на річці Прип’ять, але утворене не людиною, а природою сотні тисяч років тому, його середня глибина – 4 метра, максимальна – 11 метрів, площа – 5 км².

Стохід проект "Хащі"

Чесно, це найбільш вражаюче і не сплюндроване озеро, котре мені доводилось бачити в Україні. Його окрасою є півострів, який розділяє озеро на дві частини і довгим півостровом врізається  у нього. На острові стоїть стародавнє містечко, а нині глухеньке село з однойменною назвою Нобель. Описати якось красноречиво розташування цього села та його краєвиди неможливо, то потрібно бачити та бути там. Село багате на історію, природу, пейзажі, старовинну дерев’яну архітектуру та людей. Останніх в селі залишилось вже й не так і багато, але для нас збирачів старовини їхні знання, пісні, розповіді про традиції та обряди є чи не найбільшим скарбом у подорожах. 

З озера випливаємо на моторних човнах, до речі, окрім працівників парку всім іншим тут заборонено пересуватись на моторах, в основне гирло річки Прип’ять, де від нашого шуму у небо здіймаються сотні різноманітних птахів. В основне гирло, тому що гирл тут цих незліченна кількість і вони постійно змінюються, на додачу саме десь тут Прип’ять зливається з Стоходом і разом вони вже утворюють тисячі ходів між незліченними площами очерету, очерету та рогози.

Тут відкидаєш незгоду з усіма банальними порівняннями і дійсно кажеш, що це Амазонка. З десяток кілометрів кружляємо лабіринтами цих ходів, звідки без провідника чи навігатора, напевно, жодна людина у житті не вибралась, моментами вимикаємо двигуни та вслухаймось в цю потужну силу Полісся, в тишу тисячоліть.

В один момент потрапляємо на острів з піщаних дюн, де стоять залишки фортифікаційних споруджень Першої світової війни, лазимо по них, оглядаємо, слухаємо про запеклі бої 1916 року у цих болотах та річках. 

Стохід проект "Хащі"

Опісля все тими ж водними лабіринтами рушаємо до села Омит в котрому на сьогодні проживає 9 останніх жителів. Тут у цьому селі на сушу ми дійсно потрапляємо у “кінець світу”. Адже позаду нас по прямій кілька кілометрів непрохідних боліт, тисячі ходів річок, а попереду за селом державний кордон, який пильно охороняється з двох боків. 

Місцеві жителі 

Вони найбільший скарб цього регіону, по-перше їх залишилось вже вкрай мало у цих селах, через це вони дуже гостинні і та кожна нова людина у цих краях буде прийнята з усією можливою увагою, по-друге ці люди несуть в собі безцінний скарб старовинних пісень, обрядів, звичаїв, яких не зустрінеш в жодному іншому регіоні України, коріння цих пісень та обрядів моментами сягають дохристиянської доби. Будучи тут обов’язково варто приділити час на спілкування з місцевими, особливо в таких селах як Гориничі, де залишилося всього 7 жителів, до речі, це найбільш віддалений та ізольований населений пункт Рівненщини, і можливо, всієї західної України. В Омиті населення – 9 чоловік, в Ниговищах – 15. 

Вздовж кордону ми рухались на захід до Ниговищ та Ниговищенського озера, краса там ще та, а потім через великі болота та лісовий масив ми опустилися на південь у Волинську область в село Сваловичі, яке є вже доволі відомим на картах мандрівників. Якщо мандрувати на велосипедах чи байках, то краще продовжувати рухатись на захід до села Дольск.

Стохід проект "Хащі"

Ночівлі 

Ночували ми одну ніч в готелі в Зарічному, інші дві ночі в наметах, з місцем для їх встановлення тут проблем нема, хіба що не біля самого кордону, але жартувати з прикордонниками останнього диктатора Європи я б не радив. До речі, моментами йти доводиться прямо біля прикордонних стовпчиків і одного разу ми, навіть, бачили білоруських прикордонників. А що до наших, то теж краще попередити місцеву заставу по телефону наперед, що планується перехід в цьому районі та вказати числа, робиться це в усній формі спеціальних перепусток, як на Марморосах, не потрібно. 

Їжа

На рахунок їжі, то про неї краще подумати ще в Заріччі, адже далі аж до волинського Любешева буде ще один єдиний магазинчик у Нобелі, але особливого вибору товарів там нема. Можна звичайно підкуповувати щось у місцевих, але то теж таке собі рішення. Щоб ви розуміли у ці віддалені села хліб та інші продукти привозить спеціальна машина раз на тиждень, місцеві інколи кілька днів не бачать інших людей тому доречним буде навіть захопити щось для них з “великого світу”.

Бюджет

Ми вклалилися на 4 осіб з транспортом з Києва та Хмельницького і відповідно назад, з харчуванням, пакунками для місцевих бабусь та пивом у 5000 грн. Але тут варто розуміти, що ми не орендували водний транспорт у заповіднику, хоча його оренда не є й такою високою, думаю на чотирьох осіб і день мандрів плавнями Стоходу та Прип’яті можна було б вкластися в 1000 грн. 

Стохід проект "Хащі"

Місцеві особливості

Якщо не враховувати пересування на моторному човні по воді, то пішки за два наступних дні ми подолали близько 40 км. Загалом зважаючи на рівнинну місцевість, це взагалі не важко. Найбільшою проблемою були місцеві комарі, до них потрібно бути підготованим, особливо вечері та тінистих місцях, вдень на сонці цієї проблеми нема. 

Про водний транспорт краще подбати та домовитись наперед по телефону з працівниками Нобельського національного природного парку. Слід пам’ятати, що переважно доведеться рухатись дорогами, або вздовж них, бо по боках справжні непрохідні болота. Також, якщо у Ниговищах захочете перебратися на волинську сторону, то доведеться шукати човен у місцевих, щоб переплисти озеро, а далі кілька сотень чи десятків метрів (залежить від розливу) пройтися болотом по коліна. 

Можливо, на перший погляд подорож, може виглядати складною у логістиці, пересуванні тощо. Але на практиці все значно простіше, вам завжди прийдуть на допомогу місцеві жителі і працівники парку. Чому сюди варто їхати? Бо це український кінець світу, край української землі з дивовижною природою, останніми жителями цього краю, їх культурою та традиціями, історичним минулим. Після подорожі сюди ви точно здивуєте самого себе і всіх своїх знайомих нетривіальними фотками з Карпат чи інших протоптаних маршрутів, фотографувати тут є що, а подивитися – тим паче.

Leave a reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *