Петро Шамборовський

Я понад 3 роки хожу в гори – виключно з гідами чи друзями-гідами. Як правило, намагаюсь раз в місяць вибиратись в Карпати. Виїзд з Києва на одну ніч, денний похід горами, чани ввечері – надзвичайно перевантажують та освіжають мозок, як ви добре знаєте. Кордони зачинені, тому останні два місяці я почав ходити в гори частіше. З ночівлями та в товаристві надзвичайних людей, які мали б зараз бути на Евересті чи К2…

Вихід на Синяк та втеча від паводку 

Повернувшись якраз з такого 4 денного походу, я, несподівано для себе, на 5-й день перебування в Києві відчув нестримне бажання йти в гори знову. А так як сили волі в мене мало, а тим паче, не солідно якось перечити самому собі вирішив таки поїхати лише на одну ніч і “вбити двох зайців”. Я хотів протестувати down hill траси (моєму сину скоро 7 років і я хотів йому подарувати такий досвід, так як він любить скакати на ровері, а відповідно потрібно спочатку самому протестувати) та, звісно, прогулятись горами, ну якщо я вже таки приїхав. 🙂

Приїхав в Буковель в понеділок, 22.06 десь о 08:30. Прогноз погоди був не дуже – грози весь день. Але змінювати плани – для слабаків, і я вирішив йти вверх поки нема дощу! Закинув лишні речі в готель і стартанув. Розуміючи, що маршрут в мене довгий, а часу мало, вирішив не снідати і валити пошвидше. Стосовно погоди, я майже не потрапляв в горах в грози. Я щиро вірив, якщо до гір відноситись з повагою, без жодних там “підкорив” або щось схоже, – вони тебе пускатимуть та будуть поблажливо ставитись. 

Десь через годину своєї прогулянки почав наближатись до струмка, судячи зі звуку води, який потім виявився на карті річкою. Шлях дуже ускладнився, довелося йти вздовж річки по вологому грунту, а річка виявилась не струмком, а повноводною річкою – здаєтся таких на висоті в Карпатах я не зустрічав раніше. Згодом настав шок – мій маршрут передбачав перехід річки, і вперше в моєму досвіді я став перед річкою, яку не можна перейти по камінцях, дереву, чи чимось для того призначеному. Тут не в останнє за день задав собі класичне запитання будь-якого мандрівника: “А навіщо воно мені треба?” – але я ж не звик зраджувати своїм планам! Оцінивши ситуацію я зрозумів, що треба переходити річку на своїх двох, тому роззувся і перейшов потік шириною метрів 5 чи 7. Течія була така, що довелося палками впиратись, щоб не знесло. Я відчув, що втратив чимало часу на цьому відрізку маршруту, але водночас зрадів, що всі неприємності завершилися. Буквально через 100 метрів нормальна дорога знову зникла – замість неї суцільна річка, а вздовж річки всюди вода. Просуватися вперед сухим було неможливо, а йти в мокрих кросах не хотілось (наївний, не знав, що чекало попереду). Вирішив воду обійти залізши на пагорб і його схилом успішно дійшов до якогось зачиненого прихистку. Там, знову лажа – один місток не в мою сторону, а в мою вода і нічого окрім води. Я з півгодини ходив туди-сюди містком, думаючи, як уникнути ступання в воду. В результаті, знову виліз на схил і частково обійшов воду. Але, ноги повністю таки замочив – було нереально вийти на маршрут по суші. Суші не було. Все, що виглядало травою було на сантиметрів 20 у воді. Дощ собі то накрапав, то не не накрапав, але як з відра не лило. Приємно здивувався, незважаючи на повністю мокрі кроси і ноги було рухатися комфортно, тому кросівки виправдали себе цілком та повністю. 

Далі дорога була комфортна – жодних рік, потічків та непрохідних відрізків. Що дивувало, торкаючись до будь-якої гілки, вона “віддавала” тобі води наче тебе хтось обливав. Вологість вражала.

 Тут до мене дійшло, що якщо мій телефон промокне (до якого я якогось біса не взяв водонепроникний чохол, який собі лежить в шафі вдома та й у кількості 2 шт.) – мені прийдеться йти незрозуміло кудись вниз з надією натрапити на річку, яка можливо виведе мене в цивілізацію, але, мабуть, надовго відіб’є бажання ходити в гори, принаймні самостійно. 🙂 

Я, звісно, розумів головою, що погода жах, і гори мене не проти відпустити мене цілим, щоб я пішов собі спокійно додому і занурився в джакузі в Voda Club. Але, я ж люблю реалізовувати плани. І мене таки манив Синяк, тим паче я там був, гора таки красива і дорогу назад я знаю на Поляницю.  Дуже порадував надзвичайно крутий підйом мабуть десь на 30-45 хв. Подумав, такий підйом “сподобається” новачкам  – обов’язково наступного разу когось із друзів сюди заведу. 🙂 Дощ то йшов то не йшов, все навколо було мокрим, але мені вже було все рівно – я кайфував незважаючи на мокрі ноги! Людина як тарган, звикає до всього! 

Рухатися вперед ставало дедалі важче, адже я йшов просто через велике слизьке каміння. Палки не допомагали, ноги весь час підвертались, аби мати опору я тримався однією рукою за каміння рухаючись напівприсядки. Тут в мене майнула думка  може краще повернутися на точку старту. Однак, бажання реалізувати задумане превалювало і не дозволяло розвернутись. Важкий був кілометр, дуже важкий. Ноги постійно провалювались в дірки або далі підвератались – в такі моменти серце калатало від думки, що тут мені не Альпи і гвинтокрил на допомогу не прилетить. Зв’язок, до речі, був нестабільний. 

Здається мені, що назад я йшов таки дорогою, а не ліз незайманим горганівським камінням, далі пішов крутий спуск вниз слизьким камінням і ризики вивихнути ноги, численні падіння та подряпини. Але вниз то вниз, якось оперативно спустився в зону лісу, лише двічі палки мало не зламав, одного моменту ногу і ще раз прийшлось перевернутись через плече. А мало не забув, ще на мене захотів впасти камінь, так на око, кіло на 20-30, бо я на нього мав наглість спертись рукою :). Він то впав, але я відвернувся.

До Малого Горгану дійшов без пригод і досить легко. Навіть зустрів пару, що поверталась з Синяка – сказали що на хребті вітру немає та іти комфортно, чому я дуже зрадів. Адже, признаюсь чесно, я таки думав з Синяка ще скочити і на Хом’як. 

І тут почались мої “найнезабутніші” 2 км в житті. Мабуть, so far. Почало гриміти. І дощити. Я ж аматор, і мало того, що не знаю доріг, а ще й не знаю, як виживати в екстремальних умовах. Чув, коли гроза, потрібно вимикати телефони, але, як я можу вимкнути телефон, коли без телефону не матиму карти і не знатиму куди йти?

Це були мої найважчі 2км: я таки визнав, що я був не правий і зробив помилку пішовши на Синяк. Ще я пообіцяв силам зверху більше не “чудити” і не лазити горами в таку погоду.  Я вирішив іти на пару метрів нижче хребта, ну щоб не бути зі своїм телефоном ідеальною мішенню для блискавки. До речі, ще не блискало, лише гриміло. Я намагався іти швидко, не виходило, бо йшов знову камінням, серце стукало, як біти файного drum-n-base треку, ноги підвератись та ковзали  – але це було не важливо, потрібно було швидше дійти до Синяка та терміново скидуватись вниз. 

Я весь час дивився на телефон і був шокований, що так довго йшов і проходив лише 100м. Словом, як  в кіно. Пам’ятаю 700 м залишилось, потім 500, 400, 250, 150 і вже стало легше. Я таки дійшов і блискавка мене не шандарахнула! 

На спуску вниз помучився, але вдалось натрапити хоч на кам’яну, але стежку, що суттєво полегшило мій спуск. Через хвилин 20-30 я вже був в зоні лісу. Почався сильніший дощ, блискавки, але Синяк таки мене почув і втримав грозу до мого спуску, за що безмежно вдячний горі! На Хом’як вже вирішив не іти – вистачило розуму. 🙂

Із неприємного та соціально важливого: починаючи з полонини під Синяком, де вже з’явились вівчарі, дорога повністю розбита вантажівками. Її немає – є суцільне болото. Друга відраза – вся дорога звідси вниз в смітті та пляшках. Іти гидко, поневолі згадуєш ідеально чисті альпійські стежки де туристів в тисячі разів більше.  До Поляниці вже дійшов важко, адже йшов болотом “милуючись” сміттям та дивуючись, чому власники садиб, готелів в Поляниці, заробляючи десятки тисяч доларів на туристах не здатні скинутись кількома тисячами та зробити асфальт на своїх вулицях? Набігло 32 км та 2 тисячі м набору висоти. Трохи втомлений, голодний, але задоволений!

Мораль цієї історії наступна: вірте прогнозам погоди і не ідіть в гори в погану погоду. Повернутись можуть не всі. Це не жарти. 

Частина 2. Самоевакуація

На другий день був запланований – downhill. Це був вівторок, 23.06, вранці лило, як з відра і надії на ровер було мало. Вирішив виселитись з готелю о 12:00 і їхати через Франик на Київ. Рівно о 12:00 стояв на зупинці біля комплексу “Хвоя”. Лило як з відра, натяків на маршрутки не було, взяв таксі і поїхав до першого паркінгу, з надією, що там є зупинка з дахом, де можна стояти та не мокнути. Не тут то було – українська зупинка, це не дах, а стовп з табличкою…

Спробував спіймати авто – ніхто не зупинявся. Десь ближче до 13ї почалось – річка вийшла з берегів і почала заливати дорогу. 

Машини ще проїжджали, але я швидко зрозумів, що вода дуже швидко відріже Буковель від цивілізації, а я, відповідно, тоді точно залишусь без шансів спіймати машину та заїхати в сторону Києва. Пройшов пагорбом зверху та рушив пішки в сторону Києва. Далі ніхто не хотів мене підвезти.

Відео Поляниця:

Але таки зупиняється сім’я з дитиною, які не можуть попасти в Буковель та повертаються в Микуличин до друзів. Беруть мене з собою.  Через 500 м дорога в Поляниці заблокована. 

Хаммер єдина машина, яка змогла проїхати. Я полишаю авто та вирішую продовжити свій піший шлях в сторону Києва. Іду дорогою, асфальтом де вже по коліна річка замість дороги. Я вирішив спробувати добратись до Микуличина. Місцеві казали, що дороги там нема, чи то міст знесло чи ще щось сталось – мій план був пішки пройти будь-яку перешкоду.

Добрі люди, працівники Буковелю, мене підбирають біля базарчика на початку Поляниці (туди вже дійшов пішки) і підвозять до розвилки на Яблуницю. Я ще мокну півгодини і добрий хлопчина підбирає мене і за 200 грн я його вмовляю завезти мене в Микуличин. В Микуличині вже теж “весело” – води дуже багато, хати підтоплені:

Мене підвозять до місця, де вже ніхто далі не їде (район “Гуцульської” броварні) і я, звісно вирішую, іти поки зможу, аби мати змогу прорватись в сторону Києва. Через кілометр мені радить місцевий житель іти на Яремче колією, оскільки це єдиний варіант туді дійти. Каже, дорогою шансів немає, він сам щойно прийшов з Яремче колією, і там багато людей йде. Як то кажуть “Гуртом та на батька” – інформація, що я там буду не єдиний бовдур мене мотивувала. Я знову впіймав авто і добрі люди підвезли мене на залізничний вокзал. Хочу зазначити, що місцеві люди набагато добріші та людяніші! Коли я стояв на трасі, “голосуючи”, проїзджала купа автівок з номерами АА, ВС, ВН – явно їхали не до себе в село, всім було байдуже на мокрого туриста з палками в рюкзаку. Земляки…

Дорога рейками теж запам’ятається надовго, адже йшов краєм села і бачив весь цей “армагедон” на власні очі – хати заливало водою, річка виходила з берегів. Я був на 500% впевнений, що це лише питання часу, коли всі села повністю затопить. Я буквально тікав від підйому рівня води, який щохвилини прибував і прибував.

За туннелем, вже в Яремче, ситуація була стабільною. Прут з берегів не вийшов, дорога правда була завалена, в іншому місці асфальт підмивало, але я вже бачив рятівників, спецтехніку – принаймні щось робили. Мені підвіз місцевий житель в центр Яремче, який вже був трохи в воді і я якимось дивом через 40 хв спіймав транспорт до Львова. Зі Львова виїхав блаблакаром на Київ і в 05:30 був дома, живий, цілий і накачаний адреналіном. 🙂 

Happy End & висновки 

Вважаю, що в цілому діяв адекватно та швидко приймав правильні рішення. Кожна хвилина роздумів відрізала б мене від повернення додому. Єдина альтернатива, яка була – залишитись в Буковелі. Однак прийнявши рішення повертатись, потрібно було діяти до кінця, адже залишитись на низині в підтоплених Татарові чи Микуличині було не найкращим варіантом. Мораль історії проста: сказавши А, кажіть і Б. 🙂

Будьте послідовні та не здавайтесь на середині дороги, як в буквальному, так і в переносному значенні!  

Однозначно ці два дні не забудуться та дадуть початок моєму новому досвіду, основа якого – навчитись на власних помилках! Я залишився цілий і здоровий, тому мені сподобалось, але варто розуміти, що ви ризикуєте як мінімум вашим здоров’ям, а то й життям. Ми ходимо в гори заради задоволення, а не для того, щоб не повернутись… Пам’ятайте й про те, що зв’язку в горах майже немає, гвинтокрили не літають.

Важливо: заповідник закритий для мандрівок

Запланований маршрут проходив через частину ПЗ “Горгани”, і під час його проходження я не підозрював, що в українських Карпатах є зони закриті для мандрівників з рюкзаками і, зокрема, такі обмеження стосуються частини мого шляху. На жаль, при вході в цю локацію, я не натрапив на таблички, які попереджали про такі обмеження.

Вже зараз розібравшись з цим питанням, знайшов цю інформацію на сайті. Зверху ви бачите карту, на якій відмічені закриті для мандрівок зони, сподіваюся, що вона буде корисною іншим мандрівникам при побудові їхніх маршрутів. Карпати достатньо великі, щоб прокласти шляхи інакшим чином. Гори Довбушанка та Довбушанець входять до природоохоронної зони, і на це варто зважати.

Організаційні висновки: 

• однозначно на таку мандрівку брати запасний телефон;
• ЗАВЖДИ мати водонепроникні чохли для телефонів та документів;
• час навчитись орієнтуванню на місцевості, якщо хочу продовжувати соло походи;
• час навчитись читати паперові карти, якщо хочу продовжити соло походи;
• мати в рюкзаку декілька найпростіших дощовиків або один з товстою тканиною – жодна мембрана такі дощі не витримає + дощовики легко рвуться в ялівці (що зі мною сталось);
• мати з собою нормальну куртку-дощовик (я на диво, мав);
• ЗАВЖДИ мати чохол для рюкзака (в цьому місці не смійтесь голосно: я свій “виявив” в рюкзаку в кишені з написом rain cover повернувшись в Київ…); 
• Коли наступає армагеддон вам нічого не допоможе крім вашого  інстинкту самозбереження, не панікуйте та  думайте. 

Моє спорядження: 

• рюкзак Deuter: без рейнкаверу зливи витримав, звісно промок, але не наскрізь;
• дощовик “ноунейм”  – чудово знадобився та захистив :
• мембранна куртка Envy (5000): їй випала важка доля, але завдяки дощовику наскрізь не промокла. Вже аж на фініші операції “само-евакуація”  в Яремче стала вологою;
• шорти The North Face – моцна штука. Комфортно, весь час підсихали. Супер! 
• кросівки La Sportiva Akasha. Все таки бігове взуття не найкращий варіант для Горган. По боках подер, так як вони без захисту. Дуже сподобався матеріал – мокрі чи сухі, було однаково комфортно. Наче в сандалях по воді! 

Любіть, поважайте гори та завжди будьте обережними!