Олександр Пятаєв

Цей матеріал належить до категорії підвищеної складності – не рекомендовано повторювати без попередньої підготовки та досвідчених інструкторів

Привіт, мене звати Саша. Перед тим, як розпочати розповідь про мої гірські пригоди  відстанню в тисячу з гаком кілометрів (щоб бути точним 1060 км), зроблю невеличкий екскурс у своє гірсько-похідне минуле…

Румунські Карпати: похід від Оршови до Молдовяну ч.1

Моє перше знайомство з горами відбулося в далекому 1999 році. Це був виїзд до польського міста Закопане, що у Татрах. Тоді щось ніби клацнуло всередині, і я відчув неймовірний потяг ходити в гори, підкоряти вершини і хребти. Відтоді вони стали частиною мого життя. 

В перші роки вдавалося робити кілька виходів за сезон, але активно займатися походами почав з 2008 року. Звичайно, так як і більшість туристів, починав з важких, переповнених рюкзаків, невідповіднного вбрання, натертих мозолів та всього іншого, мало привабливого. Проте завжди було присутнє бажання змінювати й удосконалювати себе і свої вміння.

Тож у  першу чергу я полегшив своє спорядження, перейшовши на так званий стиль ультралайт або легкоходіння. Це дозволило мені проходити більше, швидше і комфортніше. З часом збільшилась відстань та тривалість маршрутів. Знову і знову хотілося випробувати себе. Чи зможу я пройти 200 км горами? Зміг. А 300? І це вдалося. А чи можу ще більше? Останній мій похід тривав 15 днів, впродовж яких я пройшов 640 км. А що ж далі? Зупинитися вже несила. І тут виникла ідея — а чому б не здіснити похід у 1000 кілометрів?! Зрозумівши, що в Українських Карпатах маршрут з такою довжиною навряд чи вдасться спланувати,  почав пошуки локації для його втілення. Спинив свій вибір на сусідній Румунії, адже це близько, а до того вже довелося там побувати.

Частина 1: від Оршови до Молдовяну

Планування та підготовка зайняли близько місяця. За цей час, скориставшись сайтом www.alltrails.com проклав собі маршрут, який починався від кордону Румунії з Болгарією та закінчувався на кордоні з Україною. Протягом цього часу активно займався фізичною підготовкою, тренував біг на природі і в тренажерному залі, складав кошторис.

Спорядження

Тепер щодо свого спорядження. На старті маршруту вага рюкзака складала 4,15 кг без їжі та води (з них 430 г – рюкзак з гермомішком, 1,25 кг – спальна ситема, 1,59 кг – одяг, 130 г – кухня, 150 г – тара для води, 630 г – електроніка, 50 г – аптечка). Більш детальний список я подам внизу статті у першому коментарі. Шоб не виникло непорозумінь, тут і далі “г”— це грами, тут жодної помилки нема. Речі та їжа мають саме таку вагу, а це неабияк може надихнути багатьох на перше знайомство з горами. Бо хата на плечах— це не про нас.

Їжа

Їжу розраховував згідно графіка маршруту. Для себе визначив, що в середньому в день проходитиму близько 50 км, тож відзначав найближчі доступні пункти поповнення запасів та вимірював середню відстань між ними, щоб прорахувати об’єм провізії, який буде необхідний для наступного переходу, крім того завжди добавляв запас на один день для непередбачуваних випадків. Загалом вийшло, що увесь свій трансрумунський маршрут я поділив на 10 частин, 10 точок, в яких мені доведеться спускатися в цивілізацію і поповнювати запаси. З дому взяв на чотири дні сушену їжу від українського виробника Happy Elk. Це близько 500-600 г на день, плюс сало та 800 г сушеного м’яса, яке планував додавати до їжі з урахуванням 7-8 г за один прийом.

Старт

Забігаючи трохи наперед, зізнаюся,  що хоч я й планував місця ночівлі з розрахунку 50 км вдень при наборі висоти не більше 3000 м, проте на практиці вийшло все зовсім по іншому, адже мені траплятимуться дні, коли проходитиму по 30-35, а буде й по 70 км!!!

Цей день таки настав. 6 вересня полудневим потягом відправився з Житомира до Одеси. В Одесі був зранку наступного дня, а вже після обіду автобусом дістався до Бухареста. На третій день зранку приїхав до столиці Румунії. На місці придбав сім-картку місцевого оператора, аби бути на зв’язку і мати Інтернет, бо перспектива опинитися в горах у чужій країні без будь-яких засобів зв’язку мало приваблива. Вартість сімки склала близько 7 доларів з інтернетом у розмірі 10 Гб. Хочу додати, що Інтернет в Румунії досить хороший і особливих проблем з покриттям майже не виникало навіть в горах. 

Об одинадцятій — чергова пересадка. Цього разу на потяг до Оршови, звідки й почнеться мій маршрут. Тривалість цього переїзду склала близько 8 годин. В Оршову приїхав надвечір,  довго не шукав місця на нічліг, заночував біля села. А вже зранку ґоу до пригод.

Ще кілька слів про кошторис. Вартість квитка на потяг з Житомира до Одеси близько 200 гривень, автобус з Одеси до Бухареста – 600 гривень і електричка з Бухареста до Оршови ще близько 600 гривень. Загалом вийшло близько 1400 гривень. Також варто відзначити ще один важливий момент як знання іноземної мови, а саме англійської, тому що в Румунії її розуміють досить на хорошому рівні і її знання суттєво покращить ваш комфорт перебування.

Перший день походу виявився досить легким. Стартував з Оршови і почав плавно набирати висоту. Цікаво, що від початку і майже до самого кінця походу мене постійно супроводжували собаки. В Румунії їх просто тисячі!!! У кожному подвір’ї  по 5-6 псів в кращому випадку обгавкували, але найчастіше бігли в мій бік явно з більш агресивними намірами. Через годину після старту, я зустрів собаку (а може то він мене). Не знаю, чим таким я йому заімпонував, але наступні чотири дні ми пройшли разом. Хоча, ні, тепер здогадуюсь… Це було таке ж лякливе падло, як і я, яке при кожному нападі своїх “родичів” кидалося мені під ноги в пошуках захисту, змушуючи відбиватися за двох))).

Швидко піднявся на невисокий хребет, висота якого складала близько 1000 м. Мене досить здивували джерела з водою. Якщо в Українських Карпатах хрестом відзначають каплиці або місця загибелі, то в Румунії саме біля джерел ставлять хрест. Тут точно не помилишся, бачиш хрест – вода є!!! Ближче до вечора рельєф місцевості почав змінюватися, відкрилися чудові скелі.

В загальному, за 45 км маршруту висоти склав близько 1200-1300 м. Щодо маркування шляху, то воно тут присутнє, але частково. Найбільше вражала повна відсутність туристів. Та й не тільки туристів, повна відсутність людей!!! Повна!!! Для тих, хто шукає місця, де можна побути наодинці та ще й насолодитися красою природи, це саме те що треба.

Потім настав другий день, а разом з ним і мої веселі пригоди. Відразу почалися стрімкі підйоми, але був упевнений, що піднявшись на хребет, йтиму стежкою. А от і ні. Стежки там не виявилося зовсім, довелося йти по високій траві. Земля під ногами була м’якою, що робило процес проходження досить важким. Ви могли подумати, що я просто не знайшов маркування і пішов навпомацки. Найцікавіше в тому, що там була розмітка,  виконана у вигляді височезних стовпів висотою понад 2м. Тому я не помилився. Загадкова виявилась ця місцевість, навіть не знаю, з чим її можна порівняти. Мабуть із Боржавою, але без фактору присутності цивілізації. Така собі румунська дика Боржава.  

А під час обіднього привалу трапився черговий неприємний випадок. Залишивши свої речі, я пішов по воду до джерела, яке знаходилося за 50 м. В цей час прибіг собака (не мій, мій такого б не зробив через свою делікатність), який схопив перший пакет, що йому натрапив на очі, і втік. Хоча, він таки добре внюхав, що там точно щось їстівне. На жаль, у пакеті була майже уся моя їжа((.  На наступні 2,5 дні в мене залишились два пакети сушеного м’яса по 100 г та 2 солодких батончика. За день пройшов лише 28 км і був пригнічений і сильно втомлений. Мабуть далася в знаки втома з попереднього походу, довжиною у 640 км.

Втрата їжі значно обмежила мій харчовий раціон на наступні два дні. Запарював по 50 г м’яса на сніданок та вечерю, хоча при цьому довелося пройти близько 75 км. З неприємних моментів — на жаль, не міг поділитися нічим смачненьким зі своїм чотирилапим другом(. Нестачу їжі довелося компенсувати збиранням брусниці, якої тут виявилося просто неймовірно багато. Впродовж цих днів на шляху постійно траплялися пастуші хижі, проте людей так і не зустрів. 

В кінці третього дня я увійшов на територію парку Домоґлед-Валя-Черней . Ось тут оку відкрилися дивовижні краєвиди!!! У перші дні походу мені просто неймовірно пощастило з погодою. Дощу не було зовсім, сонячно й тепло, а температура вдень від 25 до 30 °C.

На четвертий день, коли почався спуск у цивілізацію, я вже не міг ні про що думати, бо всі думки все одно зводилися до булки з молоком. Вирішили з псом, що знайдемо найближчий магазин та смачно повечеряємо. Але нам не судилося здійснити цю нашу маленьку мрію. Коли ми вийшли на автомобільну дорогу трапилось жахливе. Машина збила на смерть собаку. З важким болем у серці я був змушений продовжити свій шлях, але вже на самоті…

Дійшов до центру міста Вулкан, купив їжу, повечеряв та ліг спати у місцевому парку. Наступного п’ятого дня я встав близько 5 ранку, зібрав речі і попрямував до сусіднього міста Петрошань. Тут здійснив закупівлю продуктів. З міста починається підйом до національного парку Паранґські гори і проходить однойменним хребтом  (один із гірських масивів Румунських Карпат). І тут знову відкрилися просто неймовірні краєвиди.

Аж у цьому місці я  нарешті побачив туристів!!! Більшість з них прямували на Паранґу Маре (2519 м), яка є найвищою вершиною хребта. Щодо рельєфу, то йому  характерна суміш трави та каміння, а сам масив – це просто шалений перепад висот. За день вдалося пройти близько 40 км з набором висоти 3500 метрів. Ввечері мене чекав стрімкий спуск із сипухою, а тут як на зло, почав сідати налобний ліхтар, через що світив досить тьмяно (чергова настанова для туристів – завжди в таборі звечора перевіряйте свої ліхтарі)!!!

А ще почалися проблеми із коліном. З’явився неприємний біль, який проявлявся тільки при ходьбі по рівній місцевості і при спусках. Під час підйомів він був відсутній. На жаль, коліно турбувало мене аж до самого кінця походу. 

Води в мене не залишилося зовсім, тому вирішив, що впаду на ночівлю біля першого джерела. Так і сталося. Щойно спустився вниз, знайшов чудове місце з водою, де повечеряв і заночував. Прокинувся шостого дня рано вранці, вирушив далі. Я проходив через живописні луки, які вигорівши за ціле літо на прямому сонці, переливалися усією гамою зеленкавих, піщаних і золотих відтінків. Складалося враження, що йду не гірською травою, а якимось пшеничним полем. 

Згідно з планом мене очікував подальший спуск, а далі черговий підйом на наступний невеликий хребет. Проте незабаром стежка закінчилася і почався завал із дерев, через які постійно потрібно було дертися. Пощастило, що це тривало усього декілька кілометрів. Нарешті спустившись, я вийшов до автомобільної дороги, перейшов її, а далі, на ґрунтовій, мене чекав величезний “сюрприз”. Це була ціла зграя собак, близько 30 штук (я нарахував 28), які перегородили мені шлях, фактично вистроївшись в шеренгу і не даючи можливості пройти. Зазвичай в горах, коли зустрічаєш отари із пастухами, ті завжди допомагають пройти туристам, відганяючи собак. Тут же я не бачив нікого!!! Тож довелося повернути назад та зробити обхідне коло довжиною майже у 15 км.

Виявляється, що у кожної негативної ситуації є свої плюси. Я вийшов на Трансальпіну (одне з високогірних шосе у Румунських Карпатах). Тут натрапив на невеличкий базар, випив смачної кави, пообідав та прикупив ніштячків))) Знову мушу нагадати про небезпеку ходьби румунськими узбіччями. Пішохідної зони немає, обабіч усюди стоять відбійники і тобі залишається максимум 50 см для проходу.

Швидко подолавши шосе, я знову вийшов на ґрунтову дорогу. Попереду чекав підйом на черговий невисокий хребет. І знову американські гірки: вгору-вниз, вгору-вниз. І знову отари овець, пастухи і собаки, собаки, собаки… Маю застерегти, що в Румунії без палок немає що робити. Навіть якщо ви раптом не взяли із собою трекінгові, то потрібно виламати їх, аби мати чим відбиватись))) 

Цього дня було досить спекотно, останню воду я набрав близько шістнадцятої (дві пляшки по 0,5 л), а наступне джерело зустріну аж коло полудня наступного дня.Недоліком таких маршрутів є те, що ти не знаєш, де буде наступне джерело. Це тебе сповільнює і доводиться йти навмання. Ти змушений підлаштовувати місця своїх ночівель до місць із водою.

Ввечері, а це вже було близько восьмої (у вересні сонце вже сідає швидше), знайшов траверс з гори (хоча його й не було по карті) і довелося проходити височезним триметровим жерепом (альпійська сосна, чагарник). Добре, що принаймні прорізаним.  Вже навіть подумав про те, що якщо знайду джерело з водою, то й заночую тут, прямо на стежині. Проте моїм планам не судилося здійснитися, адже тут відбулася моя перша зустріч із ведмедем!!! В метрах п’ятидесяти від себе побачив здоровенного чорного ведмедя, який поволі, манірно переходив стежку, перевалюючись з лапи на лапу. Прямо як у казці. Пройшов і пішов собі донизу. Я встав як вкопаний, а в голові промайнула думка: як же круто, що він мене не помітив!!! Надів налобний ліхтар, адже все добряче стемніло, і вже дуже обережно продовжив свій спуск, дослухаючись до хрускоту, який видавав Михась, прокладаючи собі шлях у лісі. Внизу напнувся на чергову отару овець і, звісно ж, псів. Проте цього разу поталанило, адже пастухи були на місці і допомогли.

Наступного сьомого дня продовжив свої блукання джунглями з жерепа, де все ж таки вдалося натрапити на воду (це сталося біля дванадцятої). Правда, для цього довелося пройти біля 20 км. Але ж скільки щастя вона принесла!

Пообідав, настрій пречудовий. Дивлюся, що по навігатору до найближчого населеного пункту Лазарет, куди я планував свій спуск для поповнення провізії, залишається близько 20 км і радію, що все складається просто відмінно. Пройшов черговий хребетик, шукаю спуск. А тут стежка закінчується і починається… Важко знайти цензурні слова, щоб це описати… 

За всю свою багаторічну похідну практику такого я не бачив. Це було чи не найгірше, що відбувалося зі мною впродовж усіх походів. Спускався по джерелу, проте кількість прохідних місць ставала все меншою. Повсюди були зарості ожини і купа ведмежих слідів. Далі маршрут ще більше ускладнився. Адже на моєму шляху ще додалися невеликі водоспади, висотою до двох метрів, по яких не було можливості спуститися. Доводилось повертати назад і обходити їх збоку. Це займало просто шалену кількість часу й сил. А потім настав критичний момент, коли на моєму шляху виник водоспад, висотою близько 5 метрів. Вниз зійти змоги не було. Довелося дертися вгору на триметрову скелю, яка була вкрита кущами з ожини. Пообдиравши,  порозбивавши ноги до крові, вдалося таки подолати і цю перешкоду. Заночував між двома височезними скелями біля ріки на килимку. Фото з місця навіть не зробив, адже настрою для цього взагалі не було. Та й коліно сильно нило…

Наступного восьмого дня прокинувся рано. Я бозна-де. Ноги в суцільних подряпинах і залиті перекисом. Правда, паніці  я не піддався. Це найгірший ворог у важких ситуаціях. Розумів, що потрібна максимальна концентрація організму для того, щоб знайти вихід в цивілізацію. Зібравши усю волю в кулак рушив далі. Попереду чекали чергові зарослі з ожини та черговий каскад водоспадів. Проте, на щастя, їх було не так багато, як вчора, щонайбільше три-чотири. Йду далі, аж бачу, лежить старе колесо від автомобіля. Фуххх. Ніби з душі тягар впав. Настав момент емоційного розслаблення, бо зрозумів, що рухаюся в правильному напрямку. Далі був спуск в Лазарет. Проте виявилося, що це не населений пункт, який бачив на карті, а якийсь невеличкий хутір з декількома дрібними адміністративними будівлями і без жодного магазину. З продуктів у мене залишилось 200 г рису. Добре, що біля дороги місцева бабуся продавала сир. Купив у неї кусень більше 1 кг. Це був увесь мій запас продуктів на найближчі 70-75 км. 

До речі, відмічу, що від Лазарету маршрут добре маркований, проте він не настільки популярний. Так що перших людей я побачив через 20 км шляху. І саме на цьому відрізку відбулась моя друга зустріч із ведмедем. Піднявшись вгору і вийшовши з лісу, опинився на хребті. Трішки собі розслабився, бо знав, що нарешті йтиму по прямій дорозі, а попередній підйом був досить затяжним і з великим набором висоти. Аж раптом за метрів двісті від себе побачив ведмедя. Він безтурботно займався своїми ведмежими справами. Згідно з рекомендаціями, яких слід дотримуватися при зустрічі із Михасем, потрібно голосно кричати, гримати і т.д. Проте це все гарно написано на папері. Я став як вкопаний, а далі легесенько почав відступати назад. І саме в цей момент він мене побачив!!! Піднявся на задні лапи і рушив у мій бік. Ведмідь на мене, я назад. Відступаю в бік лісу (добре, що до нього зовсім недалеко), дистанція між нами поступово починає скорочуватися, заходжу в ліс, бачу, що ведмідь мене вже втратив з поля зору, і стрімголов біжу вниз. Скинув близько 300 метрів по висоті, вийшов на галявину. Не знаю чому, але мені вже не хотілося сьогодні йти далі. Після двох невдалих днів, впродовж яких доводилось то пробиратися через непрохідні хащі, то втікати від ведмедя, виникло бажання просто спуститися, це все кинути, закінчити маршрут і повернутися додому. Почав спуск вниз, аж раптом почув дикий рев. Та ну його!!! Що, знову ведмідь?! Скільки ж можна?!! Довелося повернутися назад на ту галявину і там заночувати. Забігаючи наперед, відкрию вам походження того дикого реву. Він належав лосям, у яких саме в цей час проходив шлюбний період. Але про це я дізнався тільки згодом))) Розклав тент, розпалив багаття, повечеряв і швидко заснув.

Зранку наступного дев’ятого дня я прокинувся бадьорий і повний сил. Навіть забув про не зовсім романтичну зустріч із вчорашнім ведмедем, і що знову доведеться пройти тим самим шляхом. Отож, поснідав і попрямував до наступних пригод. Відстань до місця зустрічі з Михасем проходив досить насторожено і постійно оглядався по сторонах. В глибині душі був радий за себе, що вчора не зійшов з дистанції, не покинув усього. Через декілька годин я таки вийшов на хребет і мені відкрився Феґераш у всій його красі. Що тут сказати? Важко знайти  слова, щоб описати усе побачене.

Мій маршрут вів до г. Неґоя. По дорозі зустрічалися мальовничі озера. На хребті здійнявся просто неймовірний вітер. Довелося вдягнути на себе все, що було з одягу, навіть пончо-тент.  Є два варіанти, як вийти на вершину Негої, один по гребеню хребта, а на другому потрібно добряче скинути висоту, щоб потім піднятися на гору. Довелося обрати другий, адже пориви вітру не дозволяли безпечно пройти коротким шляхом (той, що по гребеню). 

Перед самою горою зустрів групу туристів зі Словаччини. Трішки поспілкувалися. Вони розповіли про туристичний притулок, який є на спуску з гори. На вершині я майже нічого не побачив, адже був сильний туман. Спуск з гори був досить стрімким та скелястим, місцями провішані ланцюги. Спочатку в моїх планах було вийти на шосе Трансфаґараш, проте прийшовши до притулку, я таки піддався спокусі залишитися тут. Таких комфортних умов я ще не зустрічав. Там було світло, розетки. Це все живилося від сонячних панелей. (До речі, сонячних панелей в горах Румунії я зустрічав немало. Навіть одного разу на даху місцевої каплички, де можна було підзарядити телефон). Туристів в притулку було чимало. Суцільний інтернаціонал: поляки, французи, чехи, словаки, румуни. Найпечальнішим було те, що всі вони володіли аглійською мовою, на відміну від мене (Вчіть аглійську!!!). Проте вдалося поспілкуватися з поляками, бо польську я знаю добре. 

Наступного десятого ранку встав доволі пізно, десь близько восьмої. Зібрався і побіг до шосе. Ще вчора польський турист сказав, що до шосе близько 2 годин, але мені настільки сильно хотілося кави і чогось солоденького, що цей шлях я подолав за годину. Прийшов на шосе близько десятої. Докупив на базарчику продуктів. Усі кав’ярні, їдальні були зачинені. Зазвичай, в Румунії вони відкриваються о 10:00, але тут чомусь вони не поспішали і відкрились аж об 11:00. Замовив обід, і дочекався словаків із вчорашнього притулку. Так в хорошій компанії досидів аж до другої дня. Вийшов на Молдавяну вже майже біля третьої, а попереду було цілих 12 км.

Підйом виявився досить складним, адже постійно доводилося то різко набирати висоту, то її скидати. В загальному, за перші 54 км хребта Феґераш набір висоти склад близько 6500 м.  На Молдавяну хотів піднятися ще при денному світлі, адже багато читав, що з її вершини відкриваються дуже красиві краєвиди. Та як ви вже можете здогадатися, не так сталося як гадалося. 

На хребет, що веде до вершини, я вже йшов з ліхтарем, який мене підводив у попередні дні і молився, щоб цього разу він справно світив, адже місцевість була досить скелястою, зі стрімкими урвищами, в багатьох місцях провішані ланцюги. Якби світло погасло, то довелося б ночувати прямо на хребті, адже подальше просування наосліп було б небезпечне для життя. Вечір виявився досить холодним. На гору я піднявся пізно вночі, швидко зробив фотографію і почав спуск до туристичного притулку. Коли добрався до притулку, вже було досить пізно і всі спали (було близько 15 туристів). Місця вільного не було, тому ліг спати на підлозі.

Продовження історії…

Транскарпатський румунський похід: від Молдовяну до Ватра-Дорней ч.2

Leave a reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *