Аліна Косовська

У червні минулого року я гортала інтернет в пошуках красивих гір і цікавих маршрутів, які поставили б виклик на межі реальності і дозволили випробувати себе. Тоді раптово наштовхнулась на минулорічну зимову експедицію Закарпатським Туристичним Шляхом. Вже тоді поверхнево знала про існування такого маршруту, не сумнівалась що коли-небудь його пройду, але остаточним поштовхом став той факт, що маршрут досі нікому не вдалось подолати взимку. Мені стало цікаво, які виклики поставить спроба проходження такого шляху і чи зможу я подолати їх та дістатись фінішної точки. 

Зимовий Закарпатський Туристичний Шлях (ЗТШ): маршрут та висновки

За декілька днів я вже мала чіткий план підготовки. Першочергово вирішила пройти весь ЗТШ частинами без снігу, по декілька днів у вільний час протягом літа та осені, щоб добре знати рельєф, орієнтири та місця ночівлі. Зимовий досвід вже мала, ходячи як трекінг низькими горбами так і альпіністські маршрути, а якби не мала, записала би це в наступний етап підготовки. Крім того, було детальне планування спорядження, обладнання та різних ситуацій, які можуть трапитись на маршруті. Аби не виникало несподіванок та страху, потрібно було в деталях уявити, що може відбуватись під час мандрівки, та відпрацювати подумки або на тренуваннях свої дії у відповідь на виклики від гір. Звісно ж, не припиняла загальної фізичної підготовки – без щоденних тренувань в залі та бігових півмарафонів, марафонів і трейлів успіх експедиції, напевно, був би неможливим.

Проходження зимового ЗТШ

Я обрала напрям проходження маршруту від Великого Березного до Ділового. В такому разі шлях поступово набирає висоту та складність. Це дає змогу оцінити свої сили і усунути недоліки у спорядженні до виходу на найскладніші та небезпечні високогірні ділянки. Перша частина, до Вододільного хребта, не складна технічно і, здебільшого, знаходиться в зоні лісу. Тут ти майже кожен день проходиш через населені пункти, а поза ними ідеш по заваленій снігом, але помітній дорозі, яка місцями змінюється на добре марковану стежку. Складність становлять завали дерев на деяких ділянках та глибокий сніг – в порівнянні з високогірними фірнованими ділянками, тут потрібно тропити замети постійно. Натомість тут не обов’язково чекати погодних вікон і можна рухатись щодня, навіть в снігопад чи вітер.

Перший високогірний виклик – Вододільний хребет. Декілька зимових спроб завершились саме тут, коли мандрівники вперше зіштовхнулись з суворою погодою відкритого хребта. Загалом, якщо ви маєте досвід зимового високогір’я то не зустрінете тут нічого нового – просто зважайте, що це саме воно, і потрібно ще на підході екіпіруватись усім необхідним для довгого переходу по відкритій ділянці. Тут вже краще, по можливості, почекати погодного вікна, бо в умовах зими від дороги не лишається нічого і потрібно орієнтуватись по рельєфу. Мені пощастило менше – погоди не було, в мене закінчувались припаси і потрібно було йти або спускатись в найближче село, тож Вододільний хребет пройшла в хмарі, орієнтуючись на трек. На хребті має бути одна ночівля, і здебільшого рельєф дозволяє скинути висоту для цього на одну із траверсних доріг в зоні лісу. 

Наступні декілька днів займає легка прогулянка від Біласовиці до Воловця. Її можна проскочити за день, а можна розділити на два і заночувати в зручній мисливській хаті за Козаковою Поляною. Лісова дорога стелиться історичними місцями понад пам’ятниками і меморіалами Карпатській Україні і не робить значних перепадів висоти. Незмінним залишається лише глибокий сніг. У Воловці раджу добре відпочити, і вже потім, зібравшись з думками, виходити на Боржаву. 

Підйом на Боржаву червоним маршрутом мені вдалося пройти без пригод. Тут ви за піловину дня наберете висоту до фірнованих ділянок і далі будете легко йти хребтом, долаючи вершини одна за одною. Важливо дочекатись погодного вікна на цей відрізок і не робити траверсів жодної із вершин – на Боржаві всі вони лавинонебезпечні, про що говорять численні звіти місцевих рятувальників. Ділянка міцного фірну проведе вас до Граба, а далі зміниться снігом. Засніжена частина Боржави від Граба до спуску для мене була одним з найскладніших завдань – тут я вперше за експедицію зустріла такий глибокий і важкий сніг, який не дозволяє пройти навіть кілометр за годину часу. Варто бути готовим до того, що на цій примарно короткій ділянці ви застрягнете на декілька днів, і мати достатню кількість припасів та натхнення. Погода тут не має особливого значення, адже більшість переходів робиться в зоні лісу.

На переході від Міжгір’я до Синевиру я знов зустріла глибокий сніг, але все ж впоралась з переходом за день. Наступного дня підійшла до Пішконі і розбила табір не доходячи хребта трохи більше кілометра. Вірним рішенням було лишити вихід на хребет на ранок – на світанку мене зустріли карнизи, нависаючі на всіх можливих шляхах виходу на хребет. Довелось знайти розрив між ними в неочікуваному місці поза маршрутом і так вийти, рубаючи сходинки в крутому схилі і тримаючись льодорубом.

Хребет до Негровця фірнований, місцями переметений снігом в зоні дерев. Від Негровця до Барвінка потрібно йти через вершину Горба – траверс, впевнено маркований червоним влітку, взимку стає лавинонебезпечним. Після вершини потрапляєш на вузький гребінь з карнизами – тут потрібне погодне вікно і хороша видимість, щоб ненароком не зірвати один із них. На спуску в Колочаву важко знайти літню стежку, але хвойний ліс дозволяє йти будь-якою обраною лінією в тому напрямку, звіряючись з навігацією. Нижче спуск стає вологішим, проходить декілька відкритих галявин і вже там реальніше знайти маркований маршрут і рухатись ним. 

Наступний відрізок – полонина Красна – менш небезпечний в плані крутизни рельєфу. Я проходила його за поганої видимості, бо покращення погоди в найближчий тиждень не планувалось. Заглядаючи в навігацію, тут можна добре орієнтуватись, а ще є вірогідність, що стежка на підйом буде протоптана – нею піднімаються працівники мобільної вишки, яка розташована вище лісу. Недалеко від вишки є хата вівчарів, закрита на замок, і відкритий сарай з пічкою біля неї. Але я раджу проходити половину хребта одразу – непоганим місцем для ночівлі є сідловина між Гропою і Климовою, в якій знаходиться стая і ліс. Хребет фірнований всюди крім цієї сідловини – тут доведеться трошки топтати сніг, а потім довго і одноманітно набирати висоту до вершини Климової. Наступна ночівля може бути в міні-готелі «у Йосипа» під Малою Климовою, або спускайтесь одразу в Усть-Чорну лісовою дорогою. 

В Усть-Чорній я зробила дві днівки, щоб перечекати непогоду і остаточно впорядкувати досвід та думки. Далі лишалось три найскладніших ділянки шляху – Свидовець, Чорногора і Мармароси. Тут можна позбутись речей, взятих для низькогірних ділянок – занадто легкого одягу, зайвих засобів гігієни, тощо. Далі на вас чекатиме суворий і тривалий перехід, короткий відпочинок в Квасах і ще один перехід, суворіший і триваліший. Підйом на Свидовець з Усть-Чорної подібний до спуску з Боржави – півтора десятки кілометрів глибокого снігу з великим набором висоти по лісу. Тут зимовий шлях матиме розбіжності з літнім треком – маркована стежка хоче траверсувати схили і в лісі, і поза ним, але взимку легше весь час іти по гребеню. Я подолала лише 8 км за перший день підйому, і тут середня швидкість так само не перевищувала годину на добу. Ще 8 кілометрів наступного дня – і я маю колибу під Шпанською, де можна перевести дух.

Колиба напівзруйнована і заметена снігом ззовні і зсередини, але все ж зручніша за намет. Мені довелось робити в ній днівку, бо наступного дня на хребет прилягли хмари і закрили видимість повністю. Наступний денний перехід робиться до Ворожески або Великого Котла і вимагає ідеальної видимості, бо свидовецький рельєф вже доволі небезпечний і рясно наповнений карнизами і лавинними схилами. Маркований маршрут тут продовжує траверсувати більшу частину вершин, але ігноруємо його і йдемо весь час по верху. Тут матиме місце одна ночівля на хребті – це безпечніше, ніж скидати висоту, головне мати витривалий до вітру намет. Наступного дня лишиться підхід до Крачуняски, від якої до Драгобрата тягнеться колія ратраків. Драгобрат завжди багатолюдний і тут можна впевнено розрахвувати на теплий нічліг, зарядку телефона чи поповнення припасів за потреби. Від курорту протягом одного дня лишається перехід через Близниці та Жандарми і подальший спуск в Кваси. 

Наступна ділянка – майже сто автономних кілометрів. Тут не буде теплих ночівель, поповнення припасів, “закидок” і джерел електроенергії, тож все потрібно детально розрахувати і нести з собою. Декілька ночівель по маршруту ви, скоріш за все, будете проводити в колибах. В деяких із них можете розраховувати на припаси, залишені іншими мандрівниками. Є висока вірогідність знайти продукти на перемичці між Петросом і Говерлою, а також на полонинах Щавник і Радуль. Зарядки для електроніки не буде ніде, і тут варто потурбуватись про павербанки і, можливо, сонячну панель. У мене перехід від Квасів до фінішу зайняв вісім днів, і це було небагато – пощастило з погодою. 

В перший день можна відпочити і зробити легкий підйом до біостаціонару на полонині Менчул. Колиби на цій полонині закриті на замки, а те що відкрите – це стаї або напівзруйновані будиночки зі снігом всередині. В будівлі біостаціонару завжди є охоронець який приймає туристів на нічліг за символічну плату. Наступного дня за гарної погоди і раннього виходу можна вийти на Петрос і спуститись з нього до перемички. Тут є нюанс – я обрала маршрут через Шешул, бо він проходить відкритим хребтом і вкритий фірном, натомість червоний маршрут у лісі довелось би тропити значно довше.

Підйом на вершину з боку Квасів легкий і пологий, а спуск до перемички – стрімкий. Я йшла на спуск в кішках, аби впевненіше триматись на фірнових ділянках, і частину шляху спускалась глісером, гальмуючи льодорубом. Внизу знов вдягла снігоступи і так йшла до перемички – там часто можна зустріти прокладену туристами стежку, але я опинилась на цій ділянці після двох потужних снігопадів які замели все і лишили тільки засніжений напрямок. На перемичці є нова колиба з пічкою, в ній можна перечекати непогоду якщо така раптом заснете вас на маршруті.

Наступна ділянка – Чорногірський хребет, і тут вам точно потрібне ідеальне погодне вікно. Я пройшла його за один день, і це був найдовший денний перехід за всю експедицію. Аби встигнути на місце нічлігу до темряви, вийти довелось о 5:30 ранку – краще іти з ліхтариком у лісі на початку дня, аніж зустріти темряву на відкритих ділянках втомленим. Місцем ночівлі обрала обсерваторію на горі Піп-Іван Чорногірський. В ній знаходиться пост рятувальників, а туристам дозволяють розміститись в передбаннику з наметами. Якщо не готові йти таку довгу відстань за день, доведеться планувати ночівлю на хребті – всі спуски з Чорногори до озер та полонин або лавинонебезпечні, або занадто довгі і засніжені. 

Підхід до Мармаросів від обсерваторії займе один день. Це невисокі горби, вкриті полонинами і глибоким снігом. Прямо на маршруті є полонина Щівник, за два кілометри знаходиться ще одна хатинка, і майже біля кордону – полонина Радуль. Я раджу зібратись з силами і дійти до Радуля, незважаючи на важкий сніг – далі буде ще важче. Наступного дня після Радуля я ледве дійшла 8 кілометрів до траверсу гори Бребенескул. Тут траверси  є дорогою в лісі, і вершина також вкрита лісом, тож це безпечно і приблизно однаково по складності. Гору Щаул вже варто йти через вершину і по гребеню дійти до більш відкритих Неніски та Неніски Малої. Тут місцями буде фірн або добре підмерзлий сніжок, який не провалюється під снігоступами. Далі, за Межипотоками, дорога знов спуститься в ліс, де ви будете тропити дорогу до самого Піп-Івана Мармароського. До речі, на Межипотоках є мобільний зв’язок від українських вишок, на інших ділянках Мармаросів лише роумінг Київстара. На мапі є хатинка між Межипотоками і Маслокрутом, в 700 метрах лівіше дороги. В реальності це розвалини, розібрані на дрова і завалені сміттям. 

Вихід на Піп-Іван Мармароський змушує замислитись. Тут точно потрібні кішки – на початку добре йдеться в снігоступах, а от вище виникає потреба рубати сходинки і там вже немає безпечного місця щоб перевзутись. Є декілька варіантів підйому – невеличкими траверсами по пологим лініям схилу, або більш «в лоб» літнім варіантом по гребеню. Обирати треба виходячи зі стану схилу та наявного спорядження. На більш крутому підйомі точно знадобиться льодоруб, хоча він мені став в нагоді і наприкінці пологішого, для виходу на гребінь. На гребені великі карнизи, потрібна добра видимість і обережність, і варто так само максимально уникати траверсів. На спуск червоний маршрут веде через полонину Лисича, але є опція піти через Струнги і там заночувати в теплому притулку. Далі – довгий і переможний спуск безпечною лісовою дорогою, фініш і чай з шоколадкою у місцевій крамниці. 

Спорядження

На старті мій наплічник важив 25 кг. Маршрут дозволяє поповнювати припаси в населених пунктах та робити “закидки” на пошту, і цим варто користуватись по максимуму, заздалегідь роблячи розрахунок продуктів, газу, сірників та інших важливих дрібниць. Одяг та спорядження на маршруті не змінювала – просто завжди мала змінну термобілизну, рукавички та шкарпетки. Переходи здебільшого робила в мембранній куртці, ночівлі – в пуховій. Із сніжно-льодового спорядження основними були снігоступи, також на деяких ділянках Боржави, Чорногори та Мармаросів використовувала кішки та льодоруб. Останній діставала навіть просто спускаючись крутим схилом, щоб зарубатись в разі зриву.

Моніторинг сніголавинної ситуації  

Моніторинг сніголавинної ситуації в Україні наразі працює недосконало. «Лежить сніг – є небезпека сходження лавин, немає снігу бо літо – небезпека відсутня». Десь так характеризують нинішню роботу метеослужб бувалі мандрівники. На Боржаві та Чорногорі регулярно проводяться лавинні тести, і їх показники точні та корисні, але на жаль неактуальні для інших гірських масивів або навіть для схилів іншої експозиції на цьому самому масиві. Тому завжди тримаємо в голові першу частину цитати: «лежить сніг – є небезпека сходження лавин». Не зайвим буде мати за плечима декілька лавинних курсів, або хоча би прослухати теоретичні лекції та розуміти, за яких факторів та на яких схилах утворюються лавини, як їх уникнути та як діяти в разі потрапляння в лавину. Найбільш лавинонебезпечними є будь-які траверси на високогірних ділянках, і їх без сумнівів треба уникати за будь-яких обставин. 

Вологість повітря

Зимова погода створює труднощі у вигляді хмар з високою вологістю. Вологість, на відміну від сухого морозу, виснажує та охолоджує організм значно сильніше, а ще від вітру та вологого повітря на всіх частинах тіла та спорядженні утворюються важкі і незручні крижані надуви. У вологій хмарі не видно нічого – ти просто йдеш в суцільно-білому кольорі і орієнтуєшся лише на навігацію в телефоні або на годиннику. Гаджети при цьому теж добре замерзають та вкриваються льодом. 

Ризики переохолодження

Для уникнення гіпотермії, зупиняючись, потрібно одразу перевдягатись в теплий та сухий одяг. Зимові переходи з важким наплічником це суттєве навантаження, і під час руху вам завжди буде тепло. На переходах важливо лише ховати уразливі до обморожень ділянки тіла – руки та іноді обличчя, а під час зупинки вдягати на себе тепліші, флісові та пухові речі. 

Ночівлі на маршруті

Ночівлі на маршруті можуть робитись в населених пунктах, колибах вівчарів та наметі. Раджу користуватись населеними пунктами по можливості, навіть, якщо ви почуваєте себе витривалим супергероєм – інакше в неочікуваний момент настане так звана холодова втома, під час якої у вас в голові лишиться лише одне бажання – зігрітись будь-якою ціною. Перехід від цивілізації до цивілізації по маршруту займе день або декілька на початкових ділянках, 4-5 днів на Боржаві та Свидовці і 8-12 днів на останньому відрізку шляху. В ці дні ви робитимете ночівлі в наметі, або, якщо пощастить – в колибах та притулках. Колиб по маршруту небагато, і навіть ті що є – не завжди в доброму стані, тож варто орієнтуватись на ночівлі в наметі більшу частину часу. 

Команда підтримки

Незважаючи на те, що по маршруту я йшла сама, у мене була ретельно зібрана команда підтримки. Ми заздалегідь обговорили деталі мандрівки, формат зв’язку та дії команди у випадках, коли щось іде не так. Це, крім додаткового безпекового фактору, додавало впевненості – якщо зі мною щось станеться і я не впораюсь з цим сама, мене точно будуть шукати, і точно знатимуть, де. Ми розробили систему контрольних точок, кожна з яких мала встановлений час проходження. Про проходження я повідомляла смс-повідомленням, мені ж у відповідь надсилали смс з прогнозом погоди. В разі не виходу на зв’язок у встановлений час команда повідомила би в ДСНС інформацію, яка значно звужує коло пошуків: «виходила на зв’язок в такий-то час на такій-то вершині, рухалась в бік такого-то орієнтиру, де мала повідомити про проходження в такий-то час, але щось пішло не так». На щастя, таких випадків не було і я надіслала смс з усіх контрольних точок, вкладаючись в часовий ліміт. Додатково мала радіо маячок рятувальників – ми з ними не контактували на різних етапах маршруту, але вони бачили моє місцезнаходження в режимі реального часу на високогірних ділянках, і це в разі аварії допомогло би прискорити пошуки. 

Поради для тих хто збирається в тривалі зимові мандрівки

І наостанок, плануючи мандрівку такої складності, варто бути впевненим у кожному своєму кроці та мати запасні варіанти для різних ситуацій. Мене часто запитували, чи не відчувала я страх на маршруті. Ні, я його не відчувала, бо не зустрічала нічого нового і несподіваного, що мало би налякати мене та збити з пантелику. Складність зимового Закарпатського Туристичного Шляху не в певних окремих ділянках, а в тому, що це задача на витривалість – тут, коли ти виснажений і ледве переставляєш ноги, з’являється технічна високогірна задача, на якій тобі потрібно концентруватись і вирішувати її обережно, а коли спускаєшся в низину, втомлений погодою нагорі, на тебе чекає багатоденний важкий спуск по глибокому снігу. І так постійно. Успіх експедиції залежить лише від сукупності факторів – фізична витривалість, зимовий досвід, знання маршруту, технічні навички, спорядження, погода, мотивація. За відсутності одного з них мандрівка може завершитись фіаско, тож варто підходити до підготовки ретельно та присвячувати їй вагому частину свого життя.